«Наближалася шоста година, і темрява стала по цілій землі аж до години дев’ятої… І сонце затьмилось, і в храмі завіса роздерлась надвоє… І, скрикнувши голосом гучним, промовив Ісус: Отче, у руки Твої віддаю Свого духа! І це прорікши, Він духа віддав… Коли ж сотник побачив, що сталось, він Бога прославив, говорячи: Дійсно праведний був Чоловік Цей! І ввесь натовп, який зійшовсь на видовище це, як побачив, що сталось, бив у груди себе та вертався… Усі ж знайомі Його й ті жінки, що прийшли були з Ним із Галілеї, здалека стояли й дивились на це…
І ось муж, на ім’я йому Йосип, що був радником синедріону, людина шановна і праведна, не пристав він до ради та чину їх, із Ариматеї, юдейського міста, що й сам сподівався Божого Царства, цей прийшов до Пилата, і тіла Ісусового став просити. І Йосип, знявши Його, обгорнув плащаницею, і поклав Його в гробі, що в скелі був висічений, і що в ньому ніколи ніхто не лежав. День той був Приготування, і наставала субота. А жінки, що прийшли були з Ним із Галілеї, ішли слідом, і вони бачили гроба, і як покладене тіло Його. Повернувшись, вони наготували пахощів і мира, а в суботу, за заповіддю, спочивали.»
Це дійсно сталося. Ми не помилилися. Це правда. Ви можете покластися на цю розповідь. Саме в цьому головна думка і сила оповідання Луки про смерть і воскресіння Ісуса.
Він почав свою книгу завіреннями «Теофіла» у тому, що той може покластися на викладені в книзі факти, і тепер, коли дійшла черга до найважливішого факту, у свідках немає браку. Сотник побачив те, що сталося і висловив, що він думає про це. Натовп людей, який зібрався, побачив те, що сталося і розійшовся по домівках у потрясінні і печалі. Послідовники Ісуса, і передусім жінки, стояли віддалік, але вони теж побачили, що сталося. От Ісуса хоронять, і знову жінки бачать, як покладають тіло в гробницю. Із самого початку Лука обіцяв надати справжнє свідоцтво очевидців і залишився вірний своєму слову.
Втім, тут Луку займає не просто сам факт смерті і поховання Ісуса. Йому, як і всім очевидцям, ясно, що померла безневинна і праведна людина. У Євангелії Марка сотник, що керував стратою, оголосив, що Ісус дійсно був Сином Божим. У Луки коментар сотника так само позитивний, але звучить дещо інакше: Ісус дійсно був безневинним, Він був праведником, Він був жертвою, а не лиходієм, Він не заслуговував на смерть. А щоб хтось з читачів Луки, скажімо, освічений римлянин, не заявив, якщо римське правосуддя страчувало Ісуса, то мало на те підстави, Лука (подібно до того як він поступає в Діяннях Апостолів відносно Павла) представляє римського сотника як істинного свідка того, що Ісус не заслужив на смерть. Звичайно, це не той римський сотник, що дивився на Ісуса з вірою (див. 7:2-10). Лука, зрозуміло, ототожнює свою можливу аудиторію з такими людьми, як цей персонаж, з тверезими римлянами, людьми, яких не обдуриш якимсь релігійним фокусом.
Наступне, що Лука помічає в цьому уривку, – це те, що люди, які брали участь у похованні Ісуса, були, подібно до Єлисавети і Захарії, добрими юдеями, які шанували Закон. Йосип – член синедріону, хоча, звичайно, Лука наполягає на тому, що Йосип не був згоден з вироком, який синедріон виніс Ісусу. Жінки, що поспішають помазати Ісусове тіло, не устигають цього зробити увечері в п’ятницю. Із заходом сонця починається субота, і вони праведно дотримуватимуть її. Тільки в недільний ранок вони повернуться сюди, і для Луки важливо переконати читача, що вони неодмінно повернуться до гробниці.
Він також досить багато розповів про поховання, щоб його читачі, що живуть у першому столітті, зрозуміли ще один важливий момент цієї історії. Юдейські похоронні звичаї відрізнялися різноманіттям, але в даному випадку поховання мало проходити в два етапи. Спочатку тіло повинні були покласти на уступ у печері, у даному випадку – штучної (хоча з тією ж метою часто вживалися і природні печери). Тіло слід було загорнути в саван, заздалегідь натерши його пахощами і миром, щоб приховати запах розкладання. Заходи ці, хай і досить витратні, були потрібні, оскільки гробницею користувалися потім знову, іноді по кілька разів, у наступні місяці, перш ніж розкладання ставало повним; інші тіла покладалися на інші уступи. Після повного розкладання тіл кістки, що залишилися, з благоговінням збиралися і поміщалися в невеликий ящик для кісток. На відміну від сучасних західних похоронів, а тим більше від кремації, початкове поховання такого типу відмічало лише одну фазу на шляху прощання, але не кінець цього шляху. Лука не говорить нам того, що ми, на його думку, повинні добре знати: гробниці, подібні до цієї, закривалися великим каменем, який підкочувався до входу (див. 24:2).
Тому дуже важливо знати, що це була за гробниця. І, отже, украй важливо було повідомити нам, що гробниця була нова, яка ніколи ще не використовувалася. Тіло Ісуса було в ній єдиним. Не було жодної можливості помилки, яка була б, якби там лежало три або чотири тіла, на різних стадіях розкладання, на різних уступах у темній печері.
Таким чином, розповідь Луки про смерть і поховання Ісуса вже спрямована вперед, як і слід було чекати, – до основної мети Євангелія: сповістити світу язичників найбільш важливі факти про Ісуса. Для нас дуже важливо знати, що померлий і похований (і що ожив у наступному розділі) був насправді тією ж самою Особою, яка робила і говорила все те, що було описано в Євангелії раніше. Але ще важливіше для нас знати, що Вісник Божого Царства, що утілив його Своїм життям, – з його серйозними застереженнями і безмежними веселощами – був розіпнутий, помер і був похований. Він поніс із Собою в могилу надії і страхи Ізраїлю і всього світу, і, що стосується уявлень Луки, ці надії і страхи належать Йому і понині.
Якби Ісус був просто великим пророком, Його насильницька смерть не створила б Його послідовникам богословської проблеми. Багато пророків померли жахливою смертю і шанувалися як мученики. Але послідовники Ісуса вірили, що Він не просто пророк, а Месія; ніхто не чекав, що Месія загине від рук язичників. Думали якраз, що Він завдасть їм поразки, а не стане жертвою їх насильства. Розп’яття могло б зробити Ісуса великим мучеником або створити Йому славу великого пророка, але це б означало, що Він – зовсім не Помазаник Божий, не Месія.
Тому якби Ісус залишився в могилі, усі, включаючи Його послідовників, визнали б Його лжемесією. Юдейський суд був би правий у судженні, що Він збиває народ з істинного шляху. Крім того, якби Єрусалим залишився б непокараним і встояв би в наступні віки, на Ісуса дивилися б як на лжепророка, хай і померлого благородною смертю. Але вже в цьому фрагменті є видимими знамення славного майбутнього. У мороці, і не лише буквальному, але і духовному (див. 22:53), завіса в Храмі роздерлася надвоє, провіщаючи суд, який спіткає місто, його устрій і Храм, що відкинули Ісуса і Його звістку про Царство. З цього мороку виривається Ісусів крик самозречення, коли Він віддає дух Свій Отцю. А потім, коли ще немає і натяку на пасхальне воскресіння з мертвих, сотник скаже за усіх тих, хто, як сподівається Лука, розгледить у цьому розп’ятті не просто чиюсь чергову смерть, а надію всього світу: ця Людина була невинна.
Тут оповідання робить зупинку, досягнувши рівноваги і будучи готовим до надзвичайних речей, які стануться незабаром.