«А дня першого в тижні прийшли вони рано вранці до гробу, несучи наготовані пахощі, та й застали, що камінь від гробу відвалений був. А ввійшовши, вони не знайшли тіла Господа Ісуса. І сталось, як безрадні були вони в цім, ось два мужі в одежах блискучих з’явились при них. А коли налякались вони й посхиляли обличчя додолу, ті сказали до них: Чого ви шукаєте Живого між мертвими? Нема Його тут, бо воскрес! Пригадайте собі, як Він вам говорив, коли ще перебував в Галілеї. Він казав: Сину Людському треба бути виданому до рук грішних людей, і розп’ятому бути, і воскреснути третього дня. І згадали вони ті слова Його! А вернувшись від гробу, про все те сповістили Одинадцятьох та всіх інших. То були: Марія Магдалина, і Іванна, і Марія, мати Яковова, і інші з ними, і вони розповіли апостолам це. Та слова їхні здалися їм вигадкою, і не повірено їм. Петро ж устав та до гробу побіг, і, нахилившися, бачить лежать самі тільки покривала… І вернувсь він до себе, і дивувався, що сталось…»
Багато років тому мій колега в Оксфорді написав в університетський журнал ряд статей, де обговорював різні нововведення, які пропонувалося внести в роботу університету і коледжів. Він попереджав, що може статися, якщо зробити одні речі і не зробити інші. Практично всіма його порадами знехтували, і через роки він озирався назад з почуттям жалю і одночасно самовдоволення, бачачи, як його попередження збуваються. Одного разу він сказав мені: «Якщо колись мені доведеться писати автобіографію, я назву її так: Адже я казав вам».
Людям іноді здається неможливим вірити в те, що їм говорять. Навіть у товаристві людей, які гордяться своїм здоровим мисленням, існує мода на ідеї, як і мода на одяг. От чому деякі ідеї іноді виглядають застарілими і немодними. Навіть якщо люди в черговий раз повторюють одну і ту ж думку, ми не почуємо її і в будь-якому випадку не зможемо її зрозуміти, якщо мода наказує, щоб ми думали якось інакше. Ми, як мовиться, «не чуємо» їх; ми чуємо звуки слів, що вимовляються, але вони не йдуть далі за наші барабанні перетинки.
Починаючи з вірша 9:22, Ісус неодноразово говорив про Своє воскресіння. Дві з найчудовіших Його притчі закінчуються прямою вказівкою на воскресіння з мертвих (15:24,32; 16:31). Але ніхто «не чув» того, що Він говорив. Вони були спантеличені, що і зрозуміло: «воскресіння» сприймалося ними як подія, яку Бог створить наприкінці історії, давши оновлені тіла всім покійним праведникам – від Авраама, Ісака і Якова до останніх мучеників-праведників. Люди, звичайно, могли говорити, що пророк Ілля чи Іван Христитель повстали з мертвих, але під цим вони, найчастіше, мали на увазі, що прийшов хтось, у кому утілився той же самий дух, та ж потужна пророча сила. «Воскресіння» сприймалося виключно як великомасштабна подія. Коли настане кінець скорботі Ізраїлю, усім дітям народу Божого буде дане нове життя і нові тіла.
Отже нам не варто дивуватися з того, наскільки були приголомшені учні в перший пасхальний ранок. Не можна сказати, що лише брак віри перешкодив їм зрозуміти те, що Ісус говорив у Галілеї про воскресіння. Нікому і на думку спасти не могло, що убита людина вийде з могили в оновленому тілі, тоді як у світі все залишиться як і раніше.
Жінки цього явно не чекали. Йдучи до гробниці, вони не говорили одна одній: «Ну от, ми узяли пахощі на випадок, якщо Він все ще мертвий, але сподіватимемося, що Він ожив». Вони чудово знали, що мертві залишаються мертвими. Напевно не чекали цього і Одинадцять (Лука не каже про долю дванадцятого – Юди – до початку Книги Діянь). Висловлюються припущення, що Лука написав своє Євангеліє після двох чи більше поколінь з моменту описаних подій. У такому разі в нього в оповіданні явно були зайвими жінки, що попрямували до гробниці першими (у стародавньому світі жінок не вважали надійними свідками, що виявляється і з розповіді Луки). І апостоли в нього повинні були повірити у воскресіння відразу – щоб явити приклад віри і повести юну церкву прямо в майбутній вік Божий. Але тут усе не так: слова жінок здалися учням безглуздою фантазією, якраз тим самим, слідуючи їх логіці, чого тільки і можна було чекати від кількох жінок, розум яких помутився від горя і недосипу.
Лука також не намагається, на відміну від інших євангелістів, описувати сам момент воскресіння Ісуса. Ця частина його розповіді – шедевр мистецтва умовчання. Весь 24-й розділ, з довгою історією в середині і двома оповіданнями на початку і в кінці (про жінок і про одинадцять) – ще один приклад його великої літературної майстерності. Вірші, що відкривають розділ, наводять на питання: сталося щось дивне, але що? Тільки наступна розповідь (про учнів, що йдуть в Еммаус) поступово розкриває нам правду, бо для Луки важливо, щоб ми вникнули в те, що нам належить почути. Лише тоді ми, читачі, зможемо зустрітися з воскреслим Ісусом лицем до лиця і зрозуміти, хто Він і що відбувається.
Таким чином, перші емоції пасхального ранку – це здивування, подив, страх і замішання. Так, Ісус говорив, що щось подібне станеться, Він усе це передбачав. Але ми все ще не знаємо, що відбувається, що все це означає, що буде далі. Немає сенсу тут думати – як, на жаль, іноді думають у церквах напередодні Пасхи, – що сам Ісус, Який зазнає муки, дивився на те, що відбувається, як на малоприємну місію, яка от-от закінчиться. Помилявшись в оцінці, ми запросто перенесемо цю невірну модель на власний християнський досвід. Пасха[*] – це завжди несподіванка, чи зустрічаємо ми її під час церковного святкування або в раптовому прояві Божої благодаті, що знищує всякий трагізм у нашому житті або у світі.
Поза сумнівом, наше власне воскресіння по-своєму буде таким же сюрпризом, як і Ісусове воскресіння. Із самого початку Євангеліє є Благою звісткою великою мірою тому, що воно наважується розповідати нам те, чого ми не чекали, чому не схильні вірити, чого не здатні зрозуміти. Чи, можливо, ми вважали, що Євангеліє буде чимось самоочевидним, чимось таким, що ми самі придумали для себе у своїх мріях?
[*] У даному випадку – християнська Пасха, яку автор передає словом Easter, тоді як юдейську Пасху він передає словом Passover – Прим. пер.