«А Ісус, повний Духа Святого, вернувсь з-над Йордану, і Дух на пустиню Його попровадив. Сорок день там диявол Його спокушав, і за тих днів Він нічого не їв, а коли закінчились вони, то вкінці зголоднів. І диявол до Нього сказав: Якщо Ти Син Божий, скажи цьому каменеві, щоб хлібом він став! Ісус відповів йому: Написано: Не хлібом самим буде жити людина, але кожним Словом Божим! І він вивів Його на гору високу, і за хвилину часу показав Йому всі царства на світі. І диявол сказав Йому: Я дам Тобі всю оцю владу та їхню славу, бо мені це передане, і я даю, кому хочу, її. Тож коли Ти поклонишся передо мною, то все буде Твоє! І промовив Ісус йому в відповідь: Написано: Господеві Богові своєму вклоняйся, і служи Одному Йому! І повів Його в Єрусалим, і на наріжнику храму поставив, та й каже Йому: Як Ти Син Божий, кинься звідси додолу! Бо написано: Він накаже про Тебе Своїм Анголам, щоб Тебе берегли! і: Вони на руках понесуть Тебе, щоб коли не спіткнув Ти об камінь Своєї ноги! А Ісус відказав йому в відповідь: Сказано: Не спокушай Господа Бога свого! І диявол, скінчивши все цеє спокушування, відійшов від Нього до часу.»
Ісус не був Суперменом. Сьогодні багато хто, включаючи навіть деяких набожних християн, дивиться на Нього як на свого роду християнську версію кіногероя, який міг би зробити все, що захотів би. Зовсім інший портрет Ісуса ми бачимо в Новому Заповіті.
Лука щойно нагадав нам про приналежність Ісуса до роду Адамового. Щоб не виникло жодних сумнівів у тому, що Він дійсно людина, у сцені спокуси Лука підкреслює Його спільну з нами плоть і кров. Якщо Ісус – нащадок Адамів, то Він тепер має зіткнутися не лише з тим, з чим зіткнувся Адам, але і з тими силами, які вирвалися на волю внаслідок людського бунту і гріхопадіння. Довгі роки повстання проти Бога-Творця призвели до ситуації, в якій світ, плоть і диявол навчилися спотворювати людську істоту так, як їм надумається.
У даному випадку, відразу після хрищення Ісус зіткнувся з подвійним питанням: що означає бути Сином Божим таким особливим і унікальним чином? І що за месіанство Він покликаний утілити? Врешті-решт, у Його час було багато монархічних рухів: це не лише добре відомий дім Іродів, але і інші угрупування, очолювані менш відомими персонажами, яких ми зустрічаємо в історика Йосипа Флавія. Такі люди, як Симон (що не має відношення до тих Симонів, про яких ми читаємо в Біблії) і Афронг збирали прибічників і вважалися за царів, поки римські або іродові війська не утихомирювали самозванців. Такі люди лише претендували на роль пророків, обіцяючи своїм послідовникам знамення з неба і великі чудеса, що демонструють рятівну Божу силу. Вони володарювали недовго. Що ж було робити Ісусові?
Три спокуси можна уявити як три можливі відповіді на це питання. Оповідання не малює сцену того, як Ісус розмовляє з буквальною фігурою; голос диявола звучить як результат природного ходу думок у свідомості Ісуса. Ці думки правдоподібні, привабливі і, скажімо так, значущі. Бог не може бажати, щоб Його улюблений Син помер з голоду, чи не так? Якщо Бог хоче, щоб Ісус став володарем світу (а хіба не про це Гавриїл сказав Марії?), то чому б не обрати для цього найлегший шлях? Якщо Ісус – Месія Ізраїлю, то чому б не довести це видимим проявом влади?
Разом з відгомонами того, що сталося з Адамом і Євою в раю, коли змій нашіптував їм правдоподібну брехню про Бога, тут також чуються відгомони іншої історії – мандри ізраїльтян пустелею. Ізраїль вийшов з Єгипту, пройшов через води Червоного моря, і Бог назвав його Своїм сином, Своїм первістком. За цим відбулося сорокарічне мандрування в пустелі, де Ізраїль скаржився на відсутність хліба, впадав у гріх ідолопоклонства і раз у раз спокушав Бога. Тепер Ісус, єдинородний Син Божий, пройшовши через води хрищення і будучи тим, у кому повинна здійснитися доля Ізраїлю, стоїть перед питанням: як Йому стати представником Ізраїлю, Його законним царем? Як Йому врятувати Ізраїль, а разом з ним і весь інший світ від ворожої влади? Як принести людям дійсне звільнення, не лише від Риму та інших політичних супротивників, але і від одвічного ворога, від самого диявола?
Відповідь: Він має почати з того, щоб перемогти диявола на особистому рівні, усередині самого Себе. Сьогодні християнські лідери іноді здійснюють помилку, вважаючи, що, раз вони переслідують у своїй публічній діяльності благі цілі, їх особисте життя не має значення. Це типова брехня, що нашіптується тим же голосом, що чув у пустелі Ісус. Якщо Бог діє Своїм Духом через якусь людину, життя цієї людини має формуватися цим же Духом на всіх рівнях. Якби Ісус не зміг перемогти смерть там, у пустелі, то не було б сенсу продовжувати цю гру.
Ісус відповідає дияволові, не сперечаючись з ним (суперечка із спокусою – це часто спосіб загравання з ідеєю до тих пір, поки вона не стане занадто привабливою, щоб їй чинити опір), а цитуючи Писання. Цитати, які Він наводить, відносяться до розповіді про мандрування Ізраїлю пустелею: Ісус має намір досягти успіху там, де зазнав невдачі Ізраїль. Фізичні потреби важливі, але ще важливіше відданість Богові. Ісус дійсно стане істинним правителем світу, але шлях до цього положення відрізнятиметься від диявольського жадання влади. Вірити в Бога не означає безглуздо змушувати Його до того, щоб Він перетворив спасіння на видовище. Влада, яку Ісус вже має, яку Він незабаром виявить, наприклад, у зціленнях, призначена повертати людям життя і силу, а не демонструвати дешеві трюки. Статус Сина Божого зобов’язує Його не до показного престижу, а до дивного шляху упокорювання, служіння і, нарешті, смерті. Ворог повернеться, щоб ще раз випробувати Його рішучість. Але тепер отримана перша перемога, і Ісус може почати Свою публічну діяльність, знаючи, що, хоча справжня боротьба ще попереду, ворог вже зазнав поразки в першій дійсно важливій сфері.
Маловірогідне, щоб ми піддалися такій спокусі, яку пройшов Ісус, але всякий християнин буде спокушений у тому, що особливо важливо в його житті і в його покликанні. У християнському покликанні найголовніше – це вчитися розпізнавати голоси, які нашіптують привабливу брехню, відрізняти їх від Божого голосу і застосовувати просту, але безвідмовну зброю під назвою Біблія, протиставляючи істину брехні.
Християнська тактика боротьби із спокусою полягає не в тому, щоб зненавидіти себе чи відкинути щось у нашій Богом даній людській істоті. Це наука про те, як нам радіти всьому тому людському, що дароване нам Богом, і, подібно до людини, яка опановує мистецтво гри на музичному інструменті, вчитися цей інструмент налаштовувати і грати на ньому як можна більше досконало. Головною причиною нашого опору спокусі має бути любов до Бога і вірність Богові, Який вже назвав нас Своїми улюбленими дітьми в Христі і призвав нас йти за Ним тим шляхом, що веде до істинної слави. У цій славі – істинне щастя, істинне саморозкриття, яке не в змозі забезпечити ні світ цей, ні плоть, ні диявол.