«А вам, хто слухає, Я кажу: Любіть своїх ворогів, добро робіть тим, хто ненавидить вас. Благословляйте тих, хто вас проклинає, і моліться за тих, хто кривду вам чинить. Хто вдарить тебе по щоці, підстав йому й другу, а хто хоче плаща твого взяти, не забороняй і сорочки. І кожному, хто в тебе просить подай, а від того, хто твоє забирає, назад не жадай. І як бажаєте, щоб вам люди чинили, так само чиніть їм і ви. А коли любите тих, хто любить вас, яка вам за те ласка? Люблять бо й грішники тих, хто їх любить. І коли добре чините тим, хто добро чинить вам, яка вам за те ласка? Бо те саме і грішники роблять. А коли позичаєте тим, що й від них сподіваєтесь взяти, яка вам за те ласка? Позичають бо й грішники грішникам, щоб одержати стільки ж. Тож любіть своїх ворогів, робіть добро, позичайте, не ждучи нічого назад, і ваша за це нагорода великою буде, і синами Всевишнього станете ви, добрий бо Він до невдячних і злих! Будьте ж милосердні, як і Отець ваш милосердний!
Також не судіть, щоб не суджено й вас; і не осуджуйте, щоб і вас не осуджено; прощайте, то простять і вам. Давайте і дадуть вам; мірою доброю, натоптаною, струснутою й переповненою вам у подолок дадуть. Бо якою ви мірою міряєте, такою відміряють вам.»
Одним з видатних єврейських учених, що писали в наш час про Ісуса, був Давид Флусер (Flusser), що багато років викладав в Єврейському університеті в Єрусалимі. Але далеко не всі любили його. Один з найблискучіших учнів Флусера, захищаючи роботу в іншому університеті, отримав у свого викладача дуже низьку оцінку лише через те, що був учнем Флусера. Деякий час потому до Флусера прийшов вчитися учень того самого професора, який насолив Флусеру. Його робота не була видатною, але Флусер наполіг на тому, щоб вона була оцінена високо. Асистент став протестувати: як він може робити таке, особливо після того, що чинив інший викладач? «Поставте йому вищу оцінку», – наполягав Флусер. «Так мене навчив Ісус».
Царство, в якому внутрішньо жив і яке сповіщав Ісус, наскрізь було пронизане сліпучою, невгамовною, безглуздою щедрістю. Подумайте про те краще, що ви можете зробити для найпоганішої людини, підіть і зробіть це. Зробіть для іншого те, що ви хотіли б відчувати по відношенню до себе. Подумайте про людей, з якими ви вчинили негарно, і тепер замість цього виявить до них щедрість. Ці правила мають освіжаючу і цілющу властивість. Усі вони насичені новим життям, що виходить назовні, подібно до квітів, що проростають крізь асфальт і дивують кожного своєю красою і силою.
Але чи здійснимі вони? Що ж, і так, і ні. Завданням Ісуса було не забезпечити Своїх послідовників новим статутом, переліком того, що треба і чого не можна робити, в якому ми ставили б галочку, а потім із задоволенням сідали б у крісло після закінчення успішного в моральному відношенні дня. Ісус хотів вселити в людські серця духовну радість перед лицем усього того, що світ може на вас обрушити, – і подавав приклад. І в центрі цієї поведінки, що дарує радість, лежить універсальний принцип: вам слід так чинити, бо це – по-Божому. Бог щедрий до всіх людей, надмірно щедрий (на думку скупих): у Нього багато благ, і всі можуть цим користуватися, як гідні, так і негідні. Він напрочуд милостивий (всякий, хто знає своє власне серце і як і раніше відчуває благодать і любов Божу, погодиться з цим); інакше не може бути, адже ми – Його прощені діти. Лише коли люди зрозуміють, з яким Богом вони мають справу, у них з’явиться можливість відтворити цей образ у своєму житті.
Насправді увесь цей перелік настанов прямо говорить про те, Який саме Бог, в Якого ви вірите, і про той спосіб життя, який повинен стати наслідком цієї віри. Ми вимушені з гіркотою визнати, що покоління християн, що змінили одне одного, знали мало або зовсім нічого не знали про того Бога, про Якого говорив Ісус. Схоже, що часто під ім’ям Ісуса поклонялися якомусь похмурому Богу, скупому Богу, Богу, єдина турбота Якого – зробити життя важким, а спасіння – майже неможливим. Але в той же час цей уривок викриває і ту древню ідею (поширену як у дні Ісуса, так і сьогодні), згідно якої всі релігії насправді, – одне і те ж, що всі боги насправді суть варіації однієї теми. Цей Бог – інший. Якщо б ви жили в суспільстві, де всі вірили б у такого Бога, не було б жодного насильства. Не було б жодної помсти. Не було б жодних розділень на класи, касти чи раси. Мати власність не було б важливіше, ніж знати, що у твого ближнього все гаразд. Уявіть, що хоч би кілька людей з тих, що вас оточують, сприйняли б Ісуса серйозно і почали б жити таким життям. Життя б завирувало, стало б іншим, дивовижним. Від цих людей не можна було б очей відвести!
І, звичайно, люди з подивом дивилися на життя Христа. Трохи раніше Лука повідомив, що причина народної популярності Ісуса полягала в силі, яка виходила від Нього і зціляла людей. Усе Його життя було щедрістю, що б’є через край, даром усього, що Він мав, тим, хто Його потребував. Він говорив про марнотратну любов Свого Отця, яку добре знав, закликаючи людей відгукнутися на неї щедрістю. І, нарешті, коли Його били по щоках і зривали з Нього одяг, Він продовжував любити і прощати, як нам далі розповість Лука (23:34,43). Він проявляв любов не лише до Своїх друзів, але і до Своїх ворогів, оплакував місто, яке відкинуло Його дар миру. Він був істинним втіленням того Бога, про Якого говорив.
У цих настанов (Лк 6:27-38) є дві особливо дивні риси. По-перше, їх простота: вони ясні, чіткі, відверті і добре запам’ятовуються. По-друге, трудність їх дотримання. Чи багато ви знаєте людей, які дійсно їх наслідують? Чи багато ви знаєте громад, де ці принципи стали життєвими правилами? Що ж не так? Хіба Бог змінився? Чи ми забули, хто Він такий насправді?