Сказавши це все, нам справді необхідно зосередитися на твоїй сім’ї. Блаженна Мати Тереза з Калькутти часто радила людям почати любити зі свого дому. Немає значення, якщо весь світ вважає тебе найбільш люблячою людиною, справжнім питанням є те, як ти любиш свою сім’ю?
Я проводжу семінари для дияконів, які зазвичай одружені. «Панове, вашою першою турботою повинна бути ваша сім’я, крапка. Якщо ні, залишайте дияконство. Забирайтесь». Я усім своїм серцем говорю це серйозно! Нам необхідно починати з дому, інакше, який сенс?
Іноді люди, і не лише диякони, прислуговують у церкві для того, щоб менше часу проводити з сім’єю. Вони думають: «Мене не цінують у моїй сім’ї, але мене цінують у моїй церкві». Таке мислення може означати, що ви не любите як слід. Ви турбуєтеся лише про людей, які цінують вас, замість того, щоб піклуватися про людей, яких Бог помістив у ваше життя.
Чоловіки покликані любити Бога передусім через своїх дружин. Ваша дружина є таїнством Христовим для вас. Ви є таїнством Христовим для своєї дружини. Коли вона дивиться на вас, вона повинна бачити Ісуса Христа. Ось чому в Посланні до ефесян 5:22-24 є чудовий уривок, в якому сказано: «Дружини, коріться своїм чоловікам, як Господеві, бо чоловік голова дружини, як і Христос Голова Церкви, Сам Спаситель тіла! І як кориться Церква Христові, так і дружини своїм чоловікам у всьому». Проблема полягає в тому, що багато чоловіків зупиняються на фразі: «Дружини, коріться своїм чоловікам». Чоловіки люблять саме цю фразу, яка зводить із розуму жінок.
Я про це завжди дуже чітко говорю на шлюбних проповідях. Спочатку я звертаюся до молодої: «Сонечко, ти читаєш Біблію щодня, правда?» Зазвичай отримую відповідь: «Так, отче». А тоді часто жартома додаю: «Якщо ти збрешеш священику, ти знаєш, що попадеш у пекло». Вона здебільшого швиденько каже: «Ну ні, отче». Я продовжую: «В Посланні до ефесян є вірш, в якому говориться: «Дружини, коріться своїм чоловікам, як Господеві». А тоді запитую: «Як ви думаєте, тут мається на увазі те, що сказано?» І завжди отримую категоричне: «Ні, отче!» Тоді я буквально починаю підстрибувати і кричати: «Так, тут мається на увазі те, що сказано!» Коли я це говорю, усі феміністи в натовпі дуже засмучуються і промовляють щось на кшталт: «Ось ще одна причина, через яку я ненавиджу Церкву». А молода думає: «Чому ми взагалі беремо шлюб у цього священика?» Мені це дуже подобається!
Тоді – як знають усі, хто мене знає, що я порушник рівних можливостей, – звертаюся до молодого, якому, як правило, все це подобається. Одного разу я сказав молодому: «Це тобі коштуватиме ще сто доларів», на що він відповів: «Це буде найкращий спосіб витратити сто доларів!» Після цього настає час сказати таку очевидну річ. Я запитую молодого: «Ти ж читаєш Біблію щодня, правда?» Він завжди відповідає: «Ні, отче». Тоді я запитую: «Ну, а ти знаєш, що говориться в Посланні до ефесян після «Дружини, коріться своїм чоловікам»?» Молодий завжди хитає головою і відповідає: «Ні». Тоді я продовжую: «Там говориться: «Чоловіки, любіть своїх дружин, як і Христос полюбив Церкву, і віддав за неї Себе». Тоді я запитую: «Ти знаєш, що це означає?» І жартівливо продовжую: «Твоє життя закінчилось!» Я кажу їм, що щодня їм необхідно більше турбуватися одне про одного, ніж про себе зокрема! Ось у чому полягає шлюб!
Отож тобі слід почати робити хоча б один неегоїстичний вчинок заради своєї дружини щодня. Здивуй її. Коли востаннє ти ставився до неї так, як тоді, коли ще намагався переконати її вийти за тебе заміж?
Далі давайте зосередимося на ваших дітях, що, вважаю, буде трохи легше, бо вони є частинкою вас. Чи ми дозволяємо нашим дітям бути самими собою? Деякі люди думають, що найкращим батьком, яким вони можуть бути, є суворий прихильник дисципліни. Безперечно, я погоджуюсь. Однак настільки ж, наскільки ви дисциплінуєте своїх дітей, ви повинні також розвивати їх.
Іноді ми просто різкі і думаємо, що цього від нас хоче Бог, але Бог не є таким. Бог любить нас. Він заради нас віддає Своє життя. І Він завжди каже нам, що любить нас, чи не так?
Вам слід підкреслити у своїй Біблії уривок з Євангелія від Івана 15:12, де Ісус заповідає нам: «Оце Моя заповідь, щоб любили один одного ви, як Я вас полюбив!» Це не є вашим правом вибору. Він також сказав: «Як Отець полюбив Мене, так і Я полюбив вас» (Ів. 15:9). Ісус сказав людям, яких любить, що Він їх любить.
Чому ж чоловіки цього не роблять? Чоловіки ніяковіють. Вони бояться. Це робить їх вразливими. Вони вважають, що справжні чоловіки не повинні казати людям, яких люблять, що вони їх люблять; але Ісус сказав дванадцятьом чоловікам, що Він їх любить. А тоді Він сказав нам так само любити інших людей.
Пам’ятаєте того хлопчину, який переміг мене в рекетболі? Єдине, чого він будь-коли хотів, це щоб його батько сказав йому, що він його любить. Його батько приходив на всі ігри з його участю. Він нізащо б не пропустив жодної гри, але жодного разу не сказав своєму синові, що його любить. Пригадую, як двадцять років тому, коли я сидів у своєму офісі з тим хлопцем, він раптом зовсім принишк і почав схлипувати. Я оглянувся і спитав: «У чому річ?» Підвівши погляд, він сказав: «Єдине, чого я коли-небудь хотів, це щоб мій батько сказав, що він мене любить».
Панове, яким коротким є життя. Яким коротким. Коли востаннє ми казали нашим дружинам і дітям, що їх любимо? Хто з вас постановив собі постійно це казати, навіть коли ми не хочемо часто спілкуватися з ними?
Люди часто мені кажуть: «О, ви, напевне, росли у святій сім’ї, отче». Але ж ні. Я виріс у сім’ї полісменів у робітничому місті Пітсбурзі, штаті Пенсільванія. Колись по американському телебаченню йшов телесеріал «Roseanne». У ньому змальовувалася одна сім’я, дуже схожа на мою. Перед тим, як повертатись додому, батько зупинявся в барі, щоб випити чарку і трохи пива. Одним із моїх ранніх спогадів дитинства є те, як ми з батьком сидимо на стільцях біля барної стійки і якийсь п’яничка намагається дати мені лакричну цукерку. Пам’ятаю, як я крутився на стільці біля барної стійки. (Не думаю, що багато людей у барі того вечора вважало, що той хлопчик, який сидів з батьком біля стійки бару, виросте священиком).
У будь-якому разі, оскільки обоє моїх батьків були поліцейськими, я знав багатьох полісменів. Вони приходили в гості і проводили час із нашою сім’єю. Слід сказати, що в полісмена важке життя, дуже важке. Щоразу коли до вас телефонують, це означає, що сталося щось погане. Ніхто не телефонує вам повідомити хороші новини.
Отож, коли я ріс у товаристві поліцейських, то з багатьма потоваришував. Так сталося, що одного з них я дуже добре знав. Цей чоловік потім став алкоголіком. Він залишив дружину, дітей і, зрештою, й поліцію Пітсбурга і переїхав до Лас Вегаса, бо думав, що там усі щасливі. Працював завідувачем відділу охорони в якомусь казино.
Потім знову одружився, у нього народилися нові діти, він придбав великий синій кадилак. (У той час мати кадилак було неабиякою розкішшю. Зараз престижно мати лексус, хаммер або деналі). У нього було все, але він усе рівно почувався спустошеним і продовжував пиячити. Через декілька років переїхав до Х’юстона, штату Техас. Там влаштувався завідувачем охоронної служби в одній із найбільших лікарень країни в районі, який називався Кейті. Але й там він все рівно продовжував пиячити. За декілька днів до його сорок шостого дня народження, коли він уже вмирав від цирозу печінки, його дружина зателефонувала мені і попросила: «Ларрі, він умирає. Ти можеш поїхати туди й побути з ним?» На той час я був старшокурсником у семінарії.
«Звичайно ж», – погодився я. Це обов’язок семінариста. Ми є людьми любові. Так-так. Я сів на літак і дістався до Х’юстона. Коли увійшов до кімнати, то був шокований. На ліжку лежав сорокап’ятирічний людський скелет із зовсім сивим волоссям. Він не міг зі мною розмовляти, бо дихав через респіратор, але тримав у руках маленьку дощечку, за допомогою якої міг спілкуватися. Я сказав: «Ти жахливо виглядаєш». (Ха-ха – у мене оригінальне почуття гумору, якщо ви ще про це не здогадалися!).
Він ствердно кивнув головою, але нічого не зміг мені відповісти. Увесь тиждень я молився, розмовляв із цим чоловіком і намагався йому якось допомогти. Він мені відповідав, пишучи на своїй дощечці. Якими ж депресивними можуть бути палати інтенсивної терапії! Наприкінці тижня сказав йому: «Послухай, я мушу їхати». Мені потрібно було повертатись до Ері, оскільки я був старшокурсником і був вересень. Але запропонував: «Знаєш, у травні я закінчую навчання і було б чудово тоді знову побути разом». Чоловік ствердно закивав головою, але ми обоє знали, що цього не станеться. Він помре. І він це знав. І я це знав. Отож я сказав: «Ну добре, молитимусь за тебе». Це звучить свято. Іноді ми, християни, робимо святі речі, але нехтуємо найбільш важливими речами. «Я молитимусь за тебе», – сказав я. Коли виходив із кімнати, то оглянувся, бо знав, що бачу востаннє цього чоловіка і помітив, що він відчайдушно кличе мене руками. Я підбіг до ліжка, бо подумав, що сталося щось жахливе, і спитав: «У чому річ? Що я можу для тебе зробити?» Цей чоловік схопив мене, притягнув до себе і обійняв так міцно, що я й досі це відчуваю. Це було двадцять п’ять років тому назад, а мені здається, наче дві секунди тому. Коли він мене обійняв, я сказав йому: «Так, я також тебе люблю, тату».