Розгляньмо спочатку цю надприродну Любов-потребу в Ньому, подаровану Благодаттю. Звичайно, Благодать не створює потреби. Вона вже існує. Вона, як кажуть математики, „дана“ вже через сам факт, що ми є створіннями, і незмірно посилена тим, що ми є упалими створіннями. Благодать дає лише повне визнання, розсудливе усвідомлення, повне прийняття – навіть, з певним застереженням, радісне прийняття – цієї Потреби. Бо без Благодаті наші бажання і наші нужди заходять у конфлікт.
Усі ці висловлювання про недостойність, які християнська практика вкладає в уста віруючого, здаються зовнішньому світові принизливим і нещирим плазуванням підлабузника перед тираном, чи, в кращому випадку, façon de parlerі[1] подібним до самоприниження китайського джентльмена, коли він говорить про себе: „ця неотесана і неписьменна особа“. Але насправді вони виражають повсякчасне намагання заперечити те хибне сприйняття нас самих і наших стосунків із Богом, яке природа нам постійно навіює, навіть коли ми молимося. Ми віримо, що Бог нас любить, лише тоді, коли щось спонукає нас повірити, що Він нас любить, – не тому, що Він Любов, а тому, що ми є внутрішньо вартими любови. Погани беззастережно корилися цьому імпульсові: добра людина була „милою богам“ тому, що вона була доброю. Ми навчені краще і вдаємося до викрутасів. Нехай так, ми не завжди маємо чесноти, за які Бог міг би нас полюбити. Але які ми смиренні у своєму каятті! Як говорить Баньєн, описуючи своє перше та ілюзорне навернення: „Я думав, що в цілій Англії немає чоловіка, який був би милішим Господеві, ніж я”. Витрясши це з голови, вже наступної хвилини ми приносимо нашу власну покору на догоду Богові. Йому ж мусить це сподобатися? Або якщо не це, то наше проникливе і сумирне визнання того, що нам все ще бракує покори. Так знімаючи пласт за пластом, ми все ж тримаємося думки, що це ми самі чимось догодили Богові. Легко визнати, але майже неможливо усвідомлювати довгий час, що ми є дзеркалами, чия яскравість, якщо ми є яскравими, цілковито походить від сонця, яке освітлює нас. Ми ж мусимо мати трішки – нехай дуже мало – природнього сяйва? Ми ж не можемо бути тільки творіннями?
Цю заплутану абсурдність Потреби, навіть Любови-потреби, яка ніколи цілковито не визнає своєї нужди, Благодать замінює на повне, мов дитяче і захоплене прийняття нашої Потреби, радість від повної залежности. Ми стаємо „радісними жебраками“. Ми шкодуємо про гріхи, але нам не так вже й шкода, що гріх наш примножив нашу потребу. І ми зовсім не шкодуємо про те, що без свого Сотворителя за своєю Природою ми – ніщо. Бо весь цей час ця примара, за яку чіпляється природа, як за свій останній скарб, ця думка, що ми маємо щось власне чи можемо своїми силами на годину затримати хоч трохи доброти, яку Бог може вливати в нас, не давали нам бути щасливими. Ми подібні до плавців, які хочуть торкатися ногами чи бодай одним пальцем дна, бо втратити цю опору означало б віддатися на волю величних поривів хвилі.
Відмовившись від останньої претензії на свободу, силу чи достоїнства, ми набуваємо достоїнства, силу і свободу. Вони воістину наші – і тому, що їх дав нам Господь, і тому, що тепер ми знаємо: інакше вони нашими бути не можуть.
Але Бог так само перетворює нашу Любов-потребу один в одному, і тут теж необхідна трансформація. Насправді ми всі іноді, а дехто з нас постійно, потребуємо того Милосердя від інших, яке, будучи Самою Любов’ю в них, любить не варте любови. Але хоч ми і потребуємо такої любови, це не те, чого ми хочемо. Ми хочемо, щоб нас любили за наш розум, красу, щедрість, справедливість, корисність. Перший натяк на те, що хтось дарує нам найвищу любов, є для нас жахливим шоком. Це так добре всім відомо, що злобні люди вдаватимуть, як вони нас люблять з Милосердя саме тому, що знають: це нас ранить. Сказати тому, хто сподівається на відновлення Прив’язаности, Дружби чи Еросу: „Я прощаю тобі, як християнин“ – це просто шлях до продовження сварки. Ті, хто так говорить, звичайно, брешуть. Але ці слова не вимовляли б фальшиво для того, щоб нас ранити, якщо б вони не ранили.
Те, як важко продовжувати приймати від інших любов, що не залежить від нашої привабливости, можна продемонструвати екстремальним випадком. Уявіть собі, що ви – чоловік, якого невдовзі після весілля підкосила невиліковна хвороба, що може тривати роками. Непотрібний, безсилий, огидний, залежний від заробітків своєї дружини, доводить до злиднів там, де планував збагачувати, неповносправний навіть інтелектом і розтерзаний нападами неконтрольованого гніву, повний неуникненних вимог. І уявіть собі, що турбота і жалість вашої дружини невичерпні. Чоловік, який може погідливо це приймати, який може одержувати все і не давати нічого без почуття образи, який може утриматися від цього виснажливого самоосуду, що насправді є лише вимогою ніжности і слів заспокоєння, робить те, чого Любов-потреба у своїй чистій природній формі не могла б досягнути. (Поза сумнівом, така дружина також робить щось поза межами природної Любові-дару, але йдеться наразі не про це.) У такому випадку приймати важче і, можливо, благословенніше, ніж давати. Але те, що демонструє екстремальний приклад, є загальнолюдським. Ми всі приймаємо Милосердя. У кожному з нас є щось, що природно не можна любити. У цьому немає нашої вини. Лише варте любови можна полюбити природно. З таким самим успіхом можна попросити людей любити запліснявілий хліб чи звук дрельки. Нам можуть прощати, жаліти і любити всупереч цьому з Милосердя; іншого шляху нема. Усі, хто має добрих батьків, дружин, чоловіків чи дітей можуть бути певні, що інколи – а можливо завжди, через якусь особливу рису чи звичку – вони приймають Милосердя і що їх люблять не тому, що вони варті любови, а тому що Сама Любов керує тими, хто їх любить.
[1] Фр. – спосіб говоріння.