Бог є любов. І знову: „Не в тому любов, що ми полюбили Бога, а що Він полюбив нас“ (1Ів. 4:10). Ми не повинні починати з містицизму, з любови створіння до Бога чи з чудового присмаку розкошування в Бозі, якого деякі удостоїлися у своєму земному житті. Ми починаємо зі справжнього початку, з любови як Божественної енергії. Ця первісна любов – це Любов-дар. У Бозі немає голоду, який потрібно задовольнити, тільки повнота, яка прагне давати. Доктрина про те, що Бог не мав потреби творити, не є витвором сухих схоластичних спостережень. Вона суттєва. Без неї нам не вдасться уникнути концепції того, що я можу назвати тільки „менеджерським“ Богом, Буття, функція чи природа якого – „керувати“ Всесвітом, подібно до директора школи чи власника готелю. Але бути правителем Всесвіту для Бога – ніщо. У Собі, вдома на „землях Тройці“ Він є Володарем далеко вищого рангу. Ми повинні завжди мати перед очима видіння Леді Юліяни[1], де Бог тримає в руках маленький предмет завбільшки з горіх, і цей горіх був „усім, що Він зробив“. Бог, Який нічого не потребує, любить за Своєю природою абсолютно зайвих створінь для того, щоб їх любити і вдосконалювати. Він створює Всесвіт і передбачає – чи радше „бачить“, бо в Бога немає часових розрізнень, – рій прикрих мух біля хреста, пошматовану спину, притиснуту до нерівного стовпа, цвяхи, загнані крізь медіяльні нерви, невгасиму ядуху провислого тіла, нестерпні муки тіла при спробі підтягнутися вверх, щоб захопити ковток повітря. Якщо я смію скористатися образом з біології, то Бог – „господар“, Який навмисно створює Своїх паразитів, спричиняє наше існування для того, щоб ми могли користуватися та „експлуатувати“ Його. У цьому полягає любов. Це діяграма Самої Любови, винахідника всіх типів любови.
Бог, як Творець природи, насаджує в нас як Любов-дари, так і Любов-потреби. Любов-дар є Його природним образом, вона подібна до Бога, але не всіх і не завжди наближає до Нього. Віддана мати, добрий правитель чи учитель можуть давати і давати, безнастанно демонструючи подібність і водночас не наближаючись до Бога. Любов-потреба, наскільки мені здається, не має подібности до Любові, якою є Бог. Вона – радше її протилежність; звичайно, не така, як протилежність добра до зла, а така, як формочка для тістечка – до самого тістечка.
Але на додачу до цих природних типів любови Бог може обдарувати нас набагато кращим даром; чи, радше, оскільки наш розум мусить все розділяти і розкладати на полички, двома дарами.
Він уділяє людині частку Своєї Любови-дару. Вона відрізняється від Любови-дарів, які Він вбудував у людську природу. Вони, по суті, ніколи не шукають добра коханого лише заради коханого. Вони прагнуть для нього щастя, але за власними уявленнями, такого, яке можуть і хочуть дати вони самі. Але Божественна Любов-дар – Сама Любов, що діє в людині, – є абсолютно безкорисливою і прагне просто найкращого для коханої. Натомість природна Любов-дар завжди спрямована на об’єкти, які люблячий, до певної міри, вважає такими, що за своєю суттю заслуговують на любов: об’єкти, до яких його притягує Прив’язаність або Ерос, або спільні погляди. Вона також може спрямовуватися на вдячних і тих, хто на це заслуговує, чи, можливо, на тих, чия безпорадність має привабливий характер. Але завдяки Божественній Любові-дару людина може любити те, що природньо не викликає любови: прокажених, злочинців, ворогів, розумово неповносправних, недобрих, зверхніх і зневажливих. І зрештою, як не парадоксально, завдяки Богові людина може відчувати Любов-дар до Нього самого. Звичайно, ніхто не може дати Богові того, що би Йому не належало; і якщо це вже Йому належить, що ж ти дав? Але оскільки не викликає сумнівів те, що ми можемо відступити, забрати нашу волю і серце від Бога, то ми так само можемо дати їх. Те, що справедливо належить Йому і не існувало би й секунди, якщо перестало б Йому належати (так, як пісня не належить співакові), він, однак, зробив нашим таким чином, що ми можемо це вільно повернути Йому в дарунку. „Наша воля є нашою, щоб зробити її Твоєю“. Кожен християнин знає, що є інший спосіб давати Богові. Кожен незнайомець, якого ми годуємо та одягаємо, – Христос. А це, очевидно, є Любов-дар до Бога, знаємо ми про це чи ні. Сама Любов може діяти в тих, хто нічого про Нього не знає. «Вівці» з притчі не знають про Бога, прихованого в ув’язненому, якого вони відвідували, ні про Бога, прихованого в них самих під час цих відвідин. (Я сприймаю цілу притчу як розповідь про покарання поган. Бо вона починається словами грецькою мовою, що Бог збере перед Собою усі „народи“, тобто поган – Ґоїм.)
Усі погодяться з тим, що така Любов-дар приходить через Благодать і повинна називатися Милосердям. Але я мушу щось додати, що, напевне, буде прийняти не так легко. Бог, як мені видається, обдаровує нас двома іншими дарами: надприродною Любов’ю-потребою Його самого і надприродною Любов’ю-потребою один одного. Під першою я не маю на увазі любов-поцінування до Нього, дар почитання. Ті мої декілька спостережень, які я маю зробити на цю вищу – найвищу – тему, подані нижче. Я маю на увазі любов-потребу. Так, як ріка прокладає собі своє русло, так, як чарівне вино, яке створює для себе посудину, як тільки починає литися, Бог перетворює нашу потребу в Ньому в Любов-потребу в Ньому. А ще дивнішим є те, що Він створює в нас більш ніж природню здатність приймати Милосердя від наших ближніх. Потреба є такою близькою до жадібности, а ми вже й так настільки жадібні, що це здається дивним даром. Але я не можу викинути собі з голови, що саме так воно і є.
[1] Св. Юліяна Норвічська (Julian of Norwich) – видатна англійська католицька містичка XIV-XV ст. (прим. ред.).