Для деяких народів, напевно, особливо для англійців і росіян, те, що ми називаємо „любов до природи“, – стале і серйозне почуття. Йдеться про ту любов до природи, яка не обмежується захопленням красою. Звичайно, багато природних об’єктів – дерева, квіти і звірі – красиві. Але любителів природи, яких я маю на увазі, не дуже хвилюють певні складові об’єктів. Той, хто виявляє до них прискіпливу увагу, їх відволікає. Ентузіяст-ботанік був би для них жахливим компаньйоном на прогулянці. Він постійно би зупинявся, щоб акцентувати на певних речах. Вони так само не шукають „певного виду“ чи ландшафту. Вордсворт,[1] їхній речник, гостро засуджує такий підхід. Він веде вас до „порівняння одного пейзажу з іншим“, відволікає „вбогою новизною кольору і пропорції“. Поки ви охоплені цим критичним розпізнавальним процесом, ви губите те, що є справді важливим – „настрій пори і часу“, „дух“ місця. І, звичайно, Вордсворт має рацію. Тому, якщо любите природу, як він, то художник-пейзажист (на природі) є для вас навіть гіршим компаньйоном, ніж ботанік.
Насправді важать лише „настрій“ і „дух“. Любителі природи хочуть якомога повніше сприйняти все, що природа промовляє в певному місці і в певний час. Очевидне багатство, витонченість і гармонія одних пейзажів не є для них дорожчими від суворости, безбарвности, жаху, монотонности чи „мрійливої похмурости” інших. Навіть невиразність знаходить у них позитивний відгук. Це ще одне слово, яке вимовила природа. Вони відкривають себе для кожного краєвиду, кожної миті. Вони хочуть увібрати її в себе, знову і знову пройнятися її барвами.
Цей досвід, як і багато інших, після того, як його підносили до небес у дев’ятнадцятому столітті, згодом розкритикували модерністи. І, звичайно, треба погодитися з критиками в тому, що Вордсворт, тоді, коли він говорив не як поет, а як філософ (чи коли надто поверхово філософствував), сказав деякі дуже нерозумні речі. Безглуздо вірити, хіба що ви можете це довести, що квіти насолоджуються повітрям, яке вдихають, і ще безглуздіше не додати, що якщо це правда, то квіти, поза сумнівом, відчуватимуть біль, а не лише задоволення. У природи не навчишся моральности. А якщо й навчишся, то не тієї, яку сповідував Вордсворт. У природі радше побачимо безжалісну конкуренцію.
Деякі модерністи саме це і мали на увазі. Вони люблять природу тією мірою, якою вона закликає до „темних кривавих богів“; саме тому, що секс, голод і груба сила панують там безжалісно й безсоромно.
Якщо ви візьмете собі за вчительку природу, вона навчить вас саме тих уроків, які ви вже перед тим вирішили вивчити; це лише ще один спосіб сказати, що природа не вчить. Тенденцію трактувати її як учительку, поза сумнівом, дуже легко пришпилюють до нашого досвіду, який називаємо „любов до природи“. Але це лише пришпилена етикетка. Якщо ми реально їй підкоряємося, то „настрій“ і „дух“ природи не вказують на жодну мораль. На вас звалюється надмірна веселість, нестерпна велич, понура самотність. Робіть з ними все, що хочете, якщо потрібно взагалі щось робити. Єдиний імператив, який видає природа, це: „Дивись. Слухай. Уважай“.
Той факт, що цей імператив так часто перекручують і що люди роблять з нього теологію, пантеологію чи антитеологію, кожну з яких можна спростувати, насправді не зачіпає головного досвіду. Те, що любителі природи – послідовники Вордсворта чи люди з „темними кривавими богами“ – одержують від природи, називається іконографією, мовою образів. Йдеться не лише про візуальні образи; це сам „настрій“ чи „дух“ – владний вияв неспокою, жаху, життєрадісности, жорстокости, хтивости, невинности, чистоти – ось ці образи. У них кожна людина може одягнути своє власне переконання. Ми повинні навчатися нашої теології чи філософії деінде (не дивно, що ми їх часто вивчаємо в теологів і філософів).
Але коли я говорю про „одягання“ нашої віри в такі образи, то зовсім не маю на увазі використання природи для порівнянь чи метафор на кшталт поетів. Насправді я міг сказати „наповнити“ чи „втілити“, а не одягнути. Багато людей – серед них і я – ніколи не могли б наповнити змістом слова, які ми використовуємо, сповідуючи нашу віру, якби не природа. Природа ніколи не вчила мене, що існує Бог слави і безмежної величі. Мені довелося це засвоїти іншим способом. Але природа наділила для мене змістом слово „слава“. Я досі не знаю, де ще я міг би його пізнати. „Страх“ перед Богом так би і означав для мене найнижчі розсудливі спроби бути в безпеці, якщо б я не опинявся біля урвищ і недоступних скель. І якщо б природа ніколи не пробудила в мені певні прагнення, то я б не відкрив для себе величезні масиви того, що тепер розумію, як любов Бога.
Звичайно, той факт, що християнин може так використовувати природу, не є навіть початком доказу істинности християнства. Ті, кого мучать Темні Боги, можуть (припускаю) так само використовувати її для своєї віри. У цьому й суть. Природа не вчить. Істинна філософія може деколи підтвердити досвід природи; досвід природи не може підтвердити філософію. Природа не перевірить жодного теологічного чи метафізичного судження (або не тим способом, який ми зараз розглядаємо); вона допоможе показати, що воно означає.
І це з християнського погляду не випадково. Можливо, сотворена слава має нам натякнути на несотворену, бо одна випливає з іншої та якимось чином відображає її.
Якимось чином. Але, напевне, не так безпосередньо і просто, як нам спочатку могло видаватися. Бо, звичайно, всі факти, на яких наголошували любителі природи з іншої школи, є так само фактами; у природі, окрім первоцвітів у лісі, існують і черви. Спробуйте помирити ці факти, чи показати, що насправді їм не потрібне примирення, і ви перейдете від прямого досвіду природи – нашої теперішньої теми – до метафізики чи теодицеї, чи чогось подібного. Можливо це й варто зробити; але я думаю, що маємо це відрізняти від любови до природи. Поки ми перебуваємо на тому рівні, поки твердимо, що говоримо про „почуте“ безпосередньо від природи, мусимо його дотримуватися. Ми побачили образ слави. Але це не означає, що ми знайдемо прямий шлях від нього до пізнання Бога. Цей шлях майже відразу обривається. Жахи й таємниці, глибина Божих планів і вся плутанина історії Всесвіту заглушили його. Ми не можемо пробратися; принаймні не цим шляхом. Ми повинні йти в обхід – залишити ліси й пагорби і повертатися до науки, до церкви, до наших Біблій, до наших молитов на колінах. Інакше любов до природи починає перетворюватися на релігію природи. І тоді, навіть якщо вона й не приведе нас до Темних Богів, то приведе до багатьох дурниць.
Але ми не повинні залишати любов до природи – очищену й обмежену, як оце я зобразив, – на поталу критикам. Природа не може задовольнити прагнення, які вона викликає, ані відповісти на теологічні питання, ані освятити нас. Наша справжня мандрівка до Бога вимагає, щоб ми постійно поверталися до неї спиною; переходячи від полів, мережаних світанком, до якоїсь убогої маленької церковці чи (можливо) йдучи на роботу до парохії в районі Іст-Енду[2]. Але любов до природи завжди була цінною і для багатьох людей – необхідною на початку наближення до Бога.
Я не мушу казати „завжди була“. Бо, по суті, ті, що не дозволяють природі більшого, здається, утримують її при собі. Цього й варто чекати. Ця любов, виставляючи себе як релігію, починає бути богом – а тому стає демоном. А демони ніколи не дотримують своїх обіцянок. Природа „вмирає” з тими, хто намагається жити для любови до природи. Кольрідж врешті збайдужів до неї; Вордсворт почав ремствувати, що краса її вмерла. Прокажіть зранку свої молитви в саду, не звертаючи уваги на росу, пташок і квіти, і вас переповнить свіжість і радість; а якщо ви підете туди для того, щоб вас переповнила радість, то, доживши до певного віку ви усвідомите, що в дев’ятьох випадках з десяти ви нічого не здобули.
[1] William Wordsworth (1770-1850) – англійський поет-романтик, представник „Озерної школи“.
[2] Іст-Енд (East-End) – робітничий район Лондона.