З наукового погляду, обидва типи любови, поза сумнівом, безпосередньо стосуються нашого організму. Але Задоволення-потреби голосно заявляють про свою належність не лише до людини, але й до свого миттєвого стану, і поза цим не представляють для нас жодного інтересу чи значення. Об’єкти, що породжують насолоду із поцінування, дають нам відчути – раціонально чи ні, – що ми якимось чином зобов’язані звертати на них увагу, смакувати і хвалити. „То гріх ставити таке вино перед Люїсом“, – скаже експерт з бордо. „Як ти можеш минути такий сад, не відчувши його пахощів?“ – питаємо ми. Але ми ніколи не повинні відчувати щось подібне стосовно Задоволення-потреби: не звинувачуймо себе чи інших у тому, що не були спраглими, а тому пройшли повз криницю, не зачерпнувши з неї води.
Те, як ці Задоволення-потреби передвіщають нашу Любов-потребу, є достатньо очевидним. У другому випадку кохану особу розглядаємо в ставленні до наших потреб так само, як спраглий чоловік дивиться на кран з водою чи алкоголік – на склянку джину. І Любов-потреба, так само, як Задоволення-потреба, не триватиме довше від самої потреби. Це, на щастя, не означає, що вся прихильність, яка починається із Задоволення-потреби, є минущою. Сама собою потреба може бути стійкою і багаторазовою. До Любови-потреби можна прищепити інший тип любови. Моральні принципи (подружня вірність, синівська шана, вдячність і т.п.) можуть зберегти стосунки на все життя. Але там, де Любов-потреба покинута напризволяще, навряд чи можна сподіватися, що вона не „помре“, як тільки потреба перестане бути актуальною. Саме тому світ дзвенить від скарг матерів, чиї дорослі діти забули за них, і покинутих коханок, бо любов їхніх коханців була суто потребою, яку вони задовольнили. Любов-потреба до Бога перебуває в іншому становищі, оскільки наша потреба в Ньому ніколи не може закінчитися – ані в цьому, ані в іншому світі. Але наше усвідомлення її – може, і тоді вмирає сама Любов-потреба. „Коли Диявол захворів, він поводився, немов монах“. Здається, немає підстав називати лицемірною короткотривалу побожність у людей, чия релігійність згасає, як тільки вони звільнилися від „небезпеки, нужди чи горя“. Чому б їм не бути щирими? Вони були у відчаї й волали про допомогу. А хто б не волав?
Важче буде описати те, що провіщає задоволення із Поцінування.
Насамперед це відправний пункт для всього нашого досвіду краси. Неможливо провести лінію знизу і вгорі, щоб розрізнити, які з цих задоволень є „чуттєвими“, а які – „естетичними“. Ситуація з експертом бордо вже містить елементи зосереджености, судження, дисциплінованого сприйняття, які не є чуттєвими; музикантові, що слухає музику, також притаманні ці елементи. Немає кордону – є суцільна тяглість – між чуттєвою насолодою запахом саду і задоволенням від сільських краєвидів чи навіть нашим захопленням художниками і поетами, які цю красу оспівують.
І, як ми бачили, в цих задоволеннях зі самого початку є тінь чи перший проблиск, чи запрошення до безкорисливости. Звичайно, в певних випадках ми можемо бути безкорисливими чи неегоїстичними, виявляючи набагато більшу героїчність стосовно Задоволення-потреби: поранений Сідней жертвує вмираючому солдатові склянку води. Але зараз я маю на увазі іншу безкорисливість. Сідней любить свого ближнього. Але Задоволення із поцінування, від найменшого до найбільшого, коли вони виростають у повне поцінування всієї краси, дають нам щось, що навряд чи можна назвати любов’ю і навряд чи можна назвати безкорисливістю до самого об’єкту. Це відчуття, яке не дозволить людині знищити видатну картину, навіть якщо вона остання з живих, і сама ось-ось помре. Завдяки йому ми тішимося, що десь є незаймані ліси, хоч ми ніколи їх не побачимо. Через нього ми переживаємо, щоб сад чи квасолеве поле не зникли. Нам просто справді подобаються ці речі, ми оголошуємо їх на мить, наслідуючи Бога, „дуже добрими“.
І зараз наш принцип починати з найнижчого – без якого „не тримається найвище“ – починає виплачувати дивіденди. Він показав мені вади нашої попередньої класифікації любови на Потребу і Дарунок. Любов містить ще третій елемент, не менш важливий, який передвіщають наші задоволення із Поцінування. Судження, що об’єкт є дуже добрим, увага (майже вшанування), що приноситься йому, як якийсь борг, бажання, щоб він тривав і був тим, чим він є, навіть якщо нам ніколи не доведеться ним насолоджуватися, може поширюватися не лише на речі, але й на осіб. Стосовно жінки ми називаємо це замилуванням; стосовно чоловіка – схилянням перед героїзмом, стосовно Бога – просто поклонінням.
Любов-потреба взиває до Бога з нашої убогости; Любов-дарунок прагне служити чи навіть страждати для Бога; Любов-поцінування каже: „Благодаримо Тебе, бо велична слава Твоя“. Любов-потреба каже про жінку: „Я не можу без неї жити“; Любов-дарунок прагне дати їй щастя, затишок, захист, а якщо можливо – й достаток; Любов-поцінування задивляється, затамовує подих і замовкає, радіючи з того, що на світі може бути таке диво, навіть якщо й не для нього. І не впаде в цілковитий відчай, якщо її втратить, бо краще так, аніж би ніколи її не бачити.
Роз’єднавши, ми їх знищимо. Адже в реальному житті, дякувати Богу, ці три елементи любови змішуються і слідують один за одним, мить за миттю. Можливо, жоден з них, за винятком Любови-потреби, не існує в чистому вигляді, у „хімічній“ стерильності довше, ніж кілька секунд. Мабуть, це тому, що в цьому житті ніщо не є сталим, хіба що наша нужденність.
Дві форми любови до неособових речей вимагають особливого розгляду.