Ми чуємо багато про невихованість молодого покоління. Я сам належу до старших і мав би стати на їхній бік, але, правду кажучи, мене набагато більше вражають погані манери батьків стосовно дітей, ніж дітей стосовно батьків. Хто з нас не був у ролі спантеличеного гостя за сімейнім столом, де батько чи мати поводилися зі своїми дорослими дітьми з такою невихованістю, яка, якщо б її застосувати до будь-яких інших молодих людей, просто поклала б край стосункам. Категоричні судження про речі, які їхні діти розуміють, а батьки – ні, грубе перебивання розмови, тупі спростування, насмішка над речами, які молоді сприймають серйозно, образливі натяки на їхніх друзів – все це дає просту відповідь на запитання: „Чому вони уникають свого дому? Скрізь їм до вподоби, лише не вдома!“. Хто ж не надасть перевагу цивілізованості перед варварством?
Якщо б ви запитали когось із цих нестерпних людей, чому вони так поводилися, вони б відповіли: „Ой, облиш, ти приходиш додому розслабитися. Ти ж не можеш постійно думати про манери. Якщо не можеш бути самим собою у власній хаті, то де? Ясно, що ми вдома не прагнемо до вишуканих манер. Ми – щаслива сім’я. Можемо сказати один одному все. Ніхто не проти. Ми всі розуміємо“.
І знову, це є таким близьким до правди і таким фатально хибним. Прив’язаність – це коли йдеться про старий одяг і легкість, нежданий момент, вольності, які б трактувалися як погані манери, якщо б ми застосовували їх до незнайомців. Але старий халат удома – це одне; носити одну сорочку, аж поки вона засмердиться – інше. Є відповідний одяг для виїзду на природу чи для якоїсь урочистости; але одяг для дому мусить бути також по-своєму відповідним. Так само відрізняється публічна і домашня ввічливість. Базовий принцип однаковий для обох: „Щоб ніхто не висувався на перший план“. Але що офіційніше середовище, то більше ми дотримуємося цього принципу. Є „правила“ добрих манер. Що інтимніша ситуація, то менша формальність; але не менша потреба ввічливости. Навпаки, Прив’язаність у своєму найвищому вияві практикує незрівнянно тоншу, чутливішу і глибшу ввічливість, ніж та, що є публічною. На публіці вистачить ритуалу. Вдома ви мусите мати справу з реальністю, яку символічно втілював цей ритуал. Якщо її немає – усіх підімне під себе найегоїстичніший член сім’ї. Ви справді не повинні висуватися на перший план; на вечірці ж достатньо вдавати, що не висуваєтеся. Звідси й давня приповідка: „Поживи зі мною і знатимеш, хто я“. Те, як особа поводиться вдома, засвідчує справжню цінність (який одіозний вислів!) її прилюдних манер. Ті, хто залишають манери, коли приходять додому з танців або вечірки, не були насправді ввічливими навіть там. Вони лише мавпували ввічливих.
„Ми можемо сказати все один одному“. Правда, яка стоїть за цим твердженням, полягає в тому, що Прив’язаність, у своєму найкращому вияві, може сказати все, що забажає, незалежно від правил, які керують публічною ввічливістю; бо Прив’язаність, коли вона у своєму найкращому вияві, не хоче ні ранити, ні принизити, ні домінувати. Ви можете звернутися до своєї коханої дружини: „Свиня!“, коли вона раптом випила і свій, і ваш коктейль. Ви можете зацитькати батька, який вже вкотре починає розповідати якусь історію. Ви можете шпигати, розігрувати, дражнити. Ви можете сказати: „Стули писок. Я хочу читати“. Ви можете сказати все, що завгодно правильним тоном і в правильний час – таким тоном і в такий час, які не мають наміру зробити і не зроблять боляче. Що міцніша Прив’язаність, то безпомилковіше вона знає, коли і як щось зробити (кожна любов має своє мистецтво любови). Але домашній Грубіян має на увазі щось зовсім інше, коли заявляє, що може сказати „все“. Дуже бідний на Прив’язаність, чи, можливо, позбавлений її взагалі, він привласнює собі прекрасні вольності, на які має право чи якими вміє користуватися тільки найповніша форма Прив’язаности. Тоді він використовує їх зі зловтіхою, на догоду своїй озлобленості, чи безжалісно, на догоду своєму егоїзмові, або, в кращому разі, нерозумно, бо ж він не володіє мистецтвом любови. І весь цей час у нього може бути чиста совість. Він знає, що Прив’язаність дозволяє собі вольності. Він собі їх дозволяє. Тому, як сам доходить висновку, – він люблячий. Почніть щось критикувати в його діях, і він скаже, що це вам бракує любови. Він ображений. Його не зрозуміли.
Іноді він мстить за себе, розпочинаючи наступ, і стає вишукано „ввічливим“. Ось що, звичайно, в цьому приховується: „А! То ми не будемо відвертими? Будемо поводитися як просто знайомі? Я сподівався… але то вже не має значення. Нехай буде по-твоєму“. Це чітко показує відмінність між справжньою і формальною ввічливістю. Те, що підходить одній, може привести до розриву іншої. Поводитися розв’язно, коли вас відрекомендовують якійсь визначній особі, – погані манери; практикувати формальну і церемоніяльну ввічливість вдома – нічим не ліпше. Влучну ілюстрацію справді добрих домашніх манер можна знайти в Трістрамі Шенді[1]. У винятково несприятливий момент дядько Тобі взявся за свою улюблену тему оборонних укріплень. Батько, якому цього разу увірвався терпець, грубо його перебиває. І тієї ж миті бачить обличчя свого брата: обличчя Тобі, без жодної тіні помсти, глибоко зранене, без крихти особистої образи – йому б це ніколи не спало на думку – але з тінню образи за благородне мистецтво. Батько відразу ж кається. Звучить вибачення, тотальне примирення. Дядько Тобі, засвідчуючи своє повне прощення, демонструє, що він не думає про власну гординю, тому продовжує лекцію на тему фортифікацій.
[1] Гумористичний роман Лоренса Стерна ,Життя і думки Трістрама Шенді, джентльмена“ витримав багато видань і перекладений багатьма європейськими мовами. Українською вперше надрукований у 2014 р.