Любов до Бога може драматично змінити плани. Ларі Пеппер працював лікарем-викладачем в Університетській лікарні Мбарара в Уганді. До 2 січня 1996 року Др. Пеппер мав цілком инший шлях покликання. Будучи хірургом у польотах Національної аеронавтично-космічної адміністрації (НАСА), він допомагав відбирати астронавтів у Центрі космонавтики ім. Джонсона в Густоні. Під час справжніх запусків літав до Центру космонавтики ім. Кеннеді у Флориді, де керував медичними командами, тоді продовжував у місцях висадки допомагати відновленню екіпажу.
За сім років співпраці з НАСА Др. Пеппер працював у більш ніж п’ятнадцяти місіях, включно з першою космічною телескопічною місією відновлення Габбла. Він мріяв про те, щоб одного дня полетіти в космос.
Був активним діячем у місцевій церкві і щиро відданим Ісусові Христові, разом зі своєю дружиною Саллі вони виховували троє дітей. Тепер він перебуває більш ніж за пів світу – в Уганді, Африці, жертвуючи своєю мрією і безпечним життям. Що ж трапилося? Посеред успішної кар’єри Др. Пеппер отримав вістку від Бога. За його словами, повідомлення було такого змісту: “Ти присвятив Мені все, крім своєї роботи”.
“Це був поворотний момент, – розповідає Пеппер. – Я молився і казав Богові, щоб Він послав нас туди, де Він хоче”.
Ларрі і Саллі почали молитися, щоб Бог спрямував їх. За декілька місяців Ларрі поїхав добровольцем до Заїру працювати з руандськими біженцями. Там він зустрів місіонера Ларрі Пампеллі, який розповів йому про потребу в Університетській лікарні Мбарара в Уганді. Др. Пеппер знав у серці, що це було Боже спрямування.
Після свого рішення стати місіонером Ларі обрали переможцем для астронавтичного чергування в космосі. Він розглядав це як випробування. Чи він більше любить Бога, ніж свою попередню мрію?
Любов перемогла, і з 1996 року Ларрі і Саллі демонстрували любов Божу пацієнтам та иншим інтернованим. Серед багатьох инших справ він заснував амбулаторну лікарню для хворих на СНІД.
“Ми робимо те, що инші організації для хворих на СНІД не мають, – працюємо з духовним аспектом”, – сказав Пеппер. Він висловлював неймовірний спокій, знаючи, що хоча хворі на СНІД пацієнти помирають, багато з них мають запевнення в любові Божій і вічному житті ще перед смертю. Він намагався показати молодим лікарям, яких вишколював, що означає бути християнським лікарем, який зобов’язався роздавати любов Божу разом з медичною допомогою. Щочетверга він веде біблійні курси для інтернованих, зосереджуючись на потребах людей Уганди. У п’ятницю ввечері він і Саллі влаштовують альтернативу на сцені мбарарарського бару – “ДГЦП” (“Дякую, Господи, це п’ятниця”). Тут студенти-медики мають можливість грати ігри, дивитися фільми і обговорювати біблійні концепції.
У неділю вранці Пеппер керує їхньою “церквою”. Саллі готує передпологову кімнату в лікарні для церковних відправ і веде курси вивчення Святого Письма для дітей. Після відвідування пацієнтів Ларрі веде службу. У неділю ввечері вони разом проводять спільні біблійні навчання, де намагаються давати практичне навчання Ісуса молодим угандським медичним працівникам[1]. У цієї пари любов торжествує.
КОЛИ “УЛЮБЛЕНЦІ БОГА” НЕ ПРАКТИКУЮТЬ ЛЮБОВИ
Шість тижнів тому я сам поїхав до Африки. Не в Уганду, а в західноафриканську країну Бенін. Я зупинився в місті Котоноу на узбережжі на третьому поверсі маленького готелю. У той момент не було води. Офіційне пояснення знизу було таким: “Ми замовили деталь. Вода буде завтра”.
Я був розчарований, допоки не звернув свої думки до Бога. Майже відразу пригадав: якщо я почувався безпомічним і моє життя не було контрольованим, ймовірно, я мав розмірковувати про сотні тисяч чорношкірих чоловіків та жінок, які відпливали з цих саме узбереж проти своєї волі працювати на плантаціях, власниками яких були мої предки. У своєму щоденнику я написав такі слова:
“Перебуваючи тут, у Західній Африці, я усвідомлюю жорстокість рабства, і як могла християнська церква в Англії й Америці запровадити цю жахливу практику. Цікаво, чи чорношкірі люди нашого покоління коли-небудь чули про любов Божу від білих посланців. Лише Сам Бог може допомогти, не звернувши уваги на сміття, побачити Відкупителя”.
У кожного покоління є люди, яких називають “улюбленцями Божими”, чия поведінка дає неправдиве уявлення про їхню професію. Це ті, хто забруднюють ріку Божої любови. Проте кожне покоління має своїх джонів веслі, вільямів вільберфорсів, гаріет бічер стовзів і тисячі инших, чиї імена ніколи не входять до книжок історії. Це були голоси, які вигукували з темряви, аби сказати, що людська експлуатація є злом, яким би не був мотив. Христос прийшов спасти, в жодному разі не експлуатувати: “Як можете казати, що любите Бога, Якого не бачили, якщо не любите брата свого, якого бачите?” (Див. 1 Ів. 4:20 (парафраза автора).). Ісус бачить різницю, яка завжди була правдивою в людській історії. Існує різниця між професією і володінням. Говорити – не одне і те ж, що робити.
Сидячи на цьому третьому поверсі в кімнаті готелю, я пригадував не лише жорстокості минулого, але й тисячі справжніх послідовників Ісуса, які припливали на ці ж береги Західної Африки, щоб просто любити. Якщо хтось перетинав цей величезний континент, то натрапляв дослівно на тисячі шпиталів, клінік, коледжів та університетів, медичних шкіл і соціальних служб, що їх розпочали місіонери, котрі любили Бога більше, ніж легке життя.
Західна Африка недаремно називається “кладовищем місіонерів”. Серед невеликої групи місіонерів, яких я зустрів, один втратив дружину, коли їй виповнилося тридцять два. Майже всі хворіли малярією раз або й більше. Чотирьом погрожували рушницею, затикали рот і грабували. Багато з них жили в неймовірно віддалених селах, недоступних у сезон дощів. Однак усі сильно любили Бога, і любов не могла бути зупинена опором.
Ці люди не були дослідниками, які відчували трепет від відкриття нового водоспаду, це чоловіки і жінки, які відчували любов Божу через Ісуса Христа, нашого Господа. Вони вкладали своє життя, даруючи цю любов иншим.
Де б вони не були, любов торжествувала.
[1] Гіді Содерстом, (“Рецепт: надія”, Комісія), травень 1999, 34-37.