Основи християнської віри
Я, звичайно, можу максимально стисло висвітлити таку неосяжну тему. Є книга одного прекрасного фламандського письменника, який не страждає на велемовність, а втім вона займає 800 сторінок, і я впевнений, що вона охоплює лише частину цього питання.
Можливо ті, що переглядали передачу «Очевидне неймовірне»[1], чули, як академіки, що там зібралися, розповідаючи про космос, згадали слова Паскаля: «Мене лякає мовчання цих безодень», тобто безодень космосу. Академік Шкловський сказав, що загалом це не цілком так, бо космос має свій голос. І тоді почали говорити про різні звуки, шуми і космічні випромінювання. Слова Паскаля вони зацитували до речі, бо те, що вони розповідали, справді говорило про безмежність Всесвіту і його неймовірність. І потім вони постійно поверталися до думки про те, як ще мало людина знає.
Але Паскаль, звичайно, мав на увазі зовсім інше. Нехай як багато ми знаємо про космос, якщо він не містить населених планет, ми ніколи не позбудемося відчуття, що існує безмежна маса матерії, холодні, розпечені простори – і все це позбавлене розуму, позбавлене життя. На тлі цього велетенського цілого людина постає як неосяжна загадка, як щось винятково рідкісне, майже неможливе. І кажучи про страхітливу безмовність цих безодень, Паскаль приходить до думки, що людина, ця мізерна тростинка, мізерне створіння, перевищує всі ці безодні, перевищує велетенськість матеріяльного світу, бо вона мислить, бо вона вміщає в себе цей світ, відображує його і пізнає.
Не лише пізнає, а й робить перші слабкі спроби ним управляти і творити. І коли людина пізнає саму себе в творчому процесі і в процесі пізнання, вона приходить до думки про свою спорідненість з тим безмежним, безкінечним, незбагненним, що втілюється в космосі, чия сила і безконечність реалізуються в матеріяльному Всесвіті, у його законах.
Але, звичайно, людина далеко не завжди приходила до цієї думки, лише думаючи про Всесвіт. До того, як люди довідалися, який він великий, вони вже зрозуміли, яка чудесна загадка самої людини. Навіть якщо Земля – це плоска паляниця, що лежить на черепасі, люди, які по цій паляниці ходять, є неймовірним чудом! Одна людина є більшою дивовижею, ніж вся Галактика, якщо в ній нема ні життя, ні розуму.
Іншими словами, ми приходимо до думки про те, що дух (як ми це називаємо), думка, розум, свідомість є чимось таким, що перебуває на вершечку піраміди Всесвіту, є його серцевиною. Причому не важливо, є аналогічні істоти на інших планетах, чи нема. Від того, що такі істоти є, просто кількісно збільшується розумне населення Всесвіту. Навіть якщо вони – мислячі гриби, що мало ймовірно, все одно ми маємо розглядати їх як людей, бо загальна формула людини – це матерія, що наділена духом, свідомістю.
Втім, треба сказати, що вкрай сумнівно, щоб існували, як це ви читаєте в Станіслава Лема чи в Шеклі, різні мислячі гриби. Досліджуючи Всесвіт, людина щоразу більше переконується, що всюди діють подібні закони, іноді цілком ідентичні. І тому розвиток життя на інших планетах, очевидно, мав би відбуватися за схожими напрямками, тобто має діяти одна програма і вона має давати аналогічні результати. Втім ще раз повторюю, це питання непринципове.
Отож, виходячи з Усесвіту, виходячи з самого себе, людина роздумує про сенс, і треба сказати, що всі пошуки людини завжди спрямовані на щось реальне. Людина хоче їсти, пити, відпочивати, їй ще щось потрібне – все це відповідає якимось об’єктивним речам. І наші пошуки духовного, наші пошуки добра і зла – це просто каприз якоїсь істоти; вони теж відображають щось об’єктивне, реальне.
Назавжди залишаються для нас глибокою істиною слова євангелиста Івана, що Бога ніхто не бачив (див. Ів. 1:18). І це принципове питання. Бо людина ще не пізнала, як я вже казав, навіть сотої долі творіння, і те Безконечне, що стоїть за цим творінням, для нас справді недоступне.
Як казали більшість давніх філософів і вчених, а за ними повторювали богослови і мислителі всіх віків, перше, що може сказати людина про Бога, – що Він є, що Він – це реальність. Але сказати хто Він, людина не може. Чому? Бо кожне наше слово і кожне визначення – це завжди земне слово і земне визначення, воно завжди співмірне з нами. Коли ми кажемо: розум, дух, любов, свідомість, Отець, Творець – це завжди слова співмірні. Бо людина теж може мати любов отця, розум, подібний до розуму Творця, тощо. Отже, слова євангелиста приводять нас до тієї обов’язкової передумови думки про Творця, яка нам категорично забороняє стверджувати пізнання цієї тайни.
Але фразу євангелиста треба продовжити. Коли він каже, що Бога ніхто ніколи не бачив, то додає: «Однороджений Син, що в лоні Отця, Той Сам виявив був» (Ів. 1:18). Фактично, до приходу Христа ми лише інтуїтивно відчували Бога, мали лише здогади, висновки, аргументи, роздуми про Нього. І фактично всі релігії, філософії були подібні на потік, спрямований вгору, чи, висловлюючись образно, – на руки людини, спрямовані до неба, до неба духовного. Тому, власне, християнство не є релігією. У цьому сенсі воно не є пошуком Бога, прагненням до Нього. Воно – відповідь, яку нам принесли. Він відповідає. Мовчання безодні, мовчання буття, мовчання космосу раптом порушує Слово. Недарма символом Христа в Євангелії стає Слово.
[1] Популярна в 80-х роках телепередача про різні природні феномени чи незвичні явища. – Прим. ред.