Чому нам важко повірити в Бога?_14

Ще одне запитання щодо практичного боку всього цього… Усе, що я чув, це, радше, царина духовних сфер, філософування, бачення тощо, а життя складається з практичних істин, основним чином нецікавих, приземлених. І щоразу, коли від цих польотів повертаєшся до практичного боку життя, то бачиш, що об’єднавчих ниток, як правило, нема, і що, беручись за якесь практичне питання, я перебуваю на тому ж таки нулі.

І створюється враження, що це певна область такого собі духовного прибіжища, де добре побувати, перепочити, а потім знову – у цей бруд, у цю кашу, борюкатися в ній без будь-яких нових навичок, без жодного мінімального плюса.

Часто видається, що все церковне життя, як, зрештою, і духовне, повертається лише цим боком, і мені, котрий шукає практичних зачіпок, реального ґрунту стає чомусь безнадійно порожньо…

Запитання дуже правильне і правильно поставлене. Звичайно, пов’язане воно з нашою спільною помилкою, буцімто віра є така собі «область», щось на взірець гоббі чи окремого куточку життя. А тимчасом немає таких куточків, на які б вона не проектувалася. Я завжди уявляю собі Христа в Назареті. Він жив не так, як на картинах італійських художників чи в наших уявленнях. Ось Він іде по дворі, і Його кличуть відремонтувати огорожу, яку зруйнував бик. Ісус іде, місить глину і власноруч кладе камені на цю огорожу. Святий Юстин-мученик писав у II столітті, що Христос робив плуги, робив ярмо для волів… Чи можемо ми собі уявити, що Він робив їх погано? Чи можемо уявити, що люди приходили і скаржилися, що Єшуа виготовив їм неякісну річ? А Він прожив таким чином більшу частину Свого життя! І ось цей факт, про який ми забуваємо, він трансформує, преображує наше життя.

У художника Поленова є картини з зображенням життя Христа – він намагався зобразити його таким, яким воно було «во время оно» в Палестині. Маленькі хатинки, висить білизна. Він іде втомлений, з палицею. Так, Він жив звичайним життям! Він освятив буденність. Він і основне таїнство взяв із священної трапези, але все-таки з трапези. Він ніколи не закликав людей кидати все, тікати в пустелю, сидіти і роздумувати про своє третє око чи про щось таке. Він хотів, щоб люди жили по-божому серед найбуденніших речей, серед найбуденніших обставин. Зауважте, що всі Його притчі – а вони ж дійшли до нас майже в магнітофонному записі, бо пам’ять народів Сходу була така велика, що вони століттями зберігали напам’ять гігантські тексти, не те, що коротенькі Євангелія. Все Писання знали напам’ять. Така була традиція.

І ось ці притчі – про що вони? Вони аж ніяк не подібні на індійські джетеки, в яких фігурують раджі і якісь фантастичні персонажі. Вони про звичайне життя: про орача, про жінку, яка замішує тісто, про дітей, які бавляться… Він вніс духовне в найпростіше. І християнин це той, хто завжди в усьому бачить священне, для якого немає окремо сакрального і профанного, як люблять висловлюватися сноби. Та все сакральне! Якщо вам здається, що є щось профанне, то це – ми профанні! Що може бути профанне? Нічого. Жменька землі, ковток води – все по-своєму священне.

В одному апокрифічному Євангелії є такі слова: «Христос каже: підніми камінь – я там, розламай дерево – я там». Ці слова, звичайно, навіяні пантеїзмом, але їхній зміст дуже близький до того, що ми знаємо. В усьому проявляється святе: в їжі, у фізичній праці, у розумовій, у наших вчинках…

Є притча, в якій Суддя запитує: «Що ти зробив для Нього?» Хіба Він запитує, чи ти вознісся до сьомого неба; що ти споглядав, дивлячись на свій пупок чи відходячи в астрал… Він каже: «Те, що ви зробили моїм найменшим братам, те мені зробили». Ось що основне. Чи нагодував ти голодного, чи відвідав того, хто хворів, хто був ув’язнений – ось весь набір. Він навіть не запитав, які в тебе доктрини в голові.

Отож, немає нічого практичнішого за Євангеліє. І за Євангелієм можна жити, маючи будь-який фах. Серед святих є князі, злидарі, царі, єпископи – люди різних верств. Бути християнином на своєму професійному рівні, на своїй кухні – всюди! От ви замітаєте підлогу – чоловіки чи жінки, тепер ми всі зрівнялися – завжди треба пам’ятати, що Діва Марія замітала підлогу так само, як ми. І це було священнодійство, це було щось незвичайне. Так, вона замітала підлогу – у неї ж не було прислуги, яка б це виконувала. Немає нічого принизливого, крім зради і ворожнечі.

Тому глибоко помиляються ті, що є «недільними християнами», які годину-півтори десь-там помліють у храмі, а потім приходять і живуть, як звичайні погани.

А чому ми не можемо жити по-іншому? Це, власне, єдине, чого від нас очікують, єдина відповідь, яку ми маємо дати. Зовсім не якісь польоти, прозріння, а життя… Але це важко. Легше говорити про містику, ніж просто жити по-християнськи. Якщо в нас це не виходить, отже, ми не робимо основного. Тоді все інше даремне, бо «Не кожен, хто каже до Мене: Господи, Господи! увійде в Царство Небесне, але той, хто виконує волю Мого Отця» (Мт. 7:21). Є вид християнського снобізму. Горда думка: ці простаки нічого не знають, а от я читав Бердяєва, я почуваюся корифеєм. А насправді він просто надбав ще одну престижну фішку. Ось тут – профанація.

Для цього є перешкоди. Вони полягають у тому, що наш спільний соціяльний жаргон засвоїв, скопіював, якщо хочете, силу хороших понять, термінів і всього решту. І коли я кажу одній молодій людині: навіщо ти покинув свою нормальну працю, щось сторожиш і, взагалі, став декласованим, вона відповідає: «Ну от, мені це всюди кажуть, мої ровесники, друзі, і ви мені кажете». Але якщо вони кажуть тобі правду, то що ж я можу зробити, щоб не збігатися з ними в думці? Ця звичка відштовхуватися від усього, що йде ззовні, створює безліч фальшивих внутрішніх передумов. Це стосується вашого існування в суспільстві і професійного оточення.

Я знаю одну жінку[1] – вона доктор наук, займається астрономією. Вона ніде не декларувала і не оголошувала своєї церковности, свого християнства, але була в інституті всім для всіх, взірцем захоплення працею і високої моральної принциповости – до неї всі зверталися. Коли люди потім довідалися, що вона християнка, то зрозуміли – ось справді християнка. А що за радість, коли якийсь нероба казатиме: «А ось я віруючий…» Та краще хай би мовчав, щоб не соромитися. Це все прості речі, але їх важко засвоїти.

Ось чому ще я запитав про диявола – чому так важко засвоювати прості речі.

І все-таки краще нарікати на… себе.

Як християнство ставиться до зображення Бога на іконах?

Негативно. Не треба цього робити. Те, що Христа зображають, – це, звичайно, природно, прекрасно, а коли зображають Бога в подобі старця – це порушення заповіді.

Чи є тепер у церквах такі зображення?

На жаль, є.

А «Тройця»?

Це інше. Передовсім це ілюстрація до оповіді з Біблії про трьох подорожніх і це, загалом, опосередкований символ. Це біблійна історія з Книги Буття: троє подорожніх прийшли перевірити міста Содом і Гоморру, чи не час уже їх покарати. Цих трьох подорожніх прийняв Авраам, пригостив… А Рубльов не зобразив фігури Авраама і Сари, залишив трьох подорожніх, а дім Авраама, дуб Авраама там є, отож це ілюстрація до Старого Заповіту, тричі опосередкований символ і тому припустимий.


[1] Йдеться про монахиню Єлену (Казимирчик-Полонську), авторку книги «О действии благодати Божией в современном мире».

Попередній запис

Чому нам важко повірити в Бога?_13

Наступний запис

Людина, Всесвіт, Творець