Розглядаючи проблему Божого і земного в житті людини, ми досі мали справу з першою частиною проблеми – елементом Божим. Ми намагалися пізнати, чи можливо пояснити світ та людське життя без Бога, тільки з допомогою чисто матеріялістичних критеріїв. І побачили, що ані світу, ані людини не можна пояснити без Бога. Матерії не лише не вистачає для пояснення, але й сама вона не пояснює себе без ідеї Бога, творця, упорядника, законодавця її матеріяльних сил. Можна сказати, що матерія жодною мірою не заперечує Бога, бо Його вона якраз потребує. У цьому світлі ми бачили, що ні теоретичний матеріялізм давнішого чи новішого часу, ні його практичне здійснення в світі сучасности, тобто марксизм-ленінізм, не витримують критики і є ненауковими, тобто з наукою не мають нічого спільного. Звідси й один із виявів матеріялізму та комунізму – так званий атеїзм – не може бути науковим, та навіть не слід називати його науковим, як цього хочуть сьогоднішні атеїстичні агітатори й пропагандисти в Радянському Союзі. У світлі науки атеїзм як теорія – це недоречність. А на практиці він є засобом заробітку на «хліб насущний», як це є у випадку тисячі лекторів совітського атеїзму.
Матерія потребує Бога, потребує Бога передусім упорядкована матерія. Найбільш упорядкованою матерією є живий людський організм. Тому, якщо Бог є, то цілком розумно та правильно зайняти щодо Нього певне становище і якийсь релігійний погляд. Релігія – це не якийсь забобон, вияв недорозвитку людини чи засіб експлуатації в капіталістичному суспільстві, але якраз навпаки – вияв повного розвитку людського єства, ознака Божого розуму.
Сьогодні приглянемося до іншого боку проблеми, а саме: до людського елемента (складника) в житті людини, щоб ствердити, чи ці елементи є такого характеру, що заперечують, чи якраз навпаки – потребують віри, потребують релігійного життя людини.
Головним питанням під цим оглядом є: чи людина – лиш матеріяльне єство, а чи вона щось більше, ніж матерія? Кожному відразу очевидно, що якщо людина була б тільки суто матеріяльним єством, створеним єдино для матеріяльного світу, то всяка релігія була б непотрібною, зайвою. Тим часом бачимо щось протилежне: від самих початків свого життя на землі людина була єством релігійним. А це знак, що в людині є таке першоначало, що переростає матерію, є поза і понад матерією, і це він веде людину до віри в Бога, до релігії, до богопочитання. Вже й сама універсальність явища релігії в усіх просторах та в усіх часах повинна б свідчити, щоб замислились наші, більш чи менш доморослі матеріялісти чи атеїстичні ремісники з атеїзму. І, можливо, що багато поважніших матеріялістів чи комуністів, як це й дійсність виявляє, не вдовольняється шаблонним диктатом партійної доктрини, а шукає правди. Загально, можна ствердити оце: коли багато віруючих не цілком усвідомлюють значення своєї віри та, може, недооцінюють як слід релігійного першоначала, то матеріялісти й комуністи дуже добре знають, що тут ідеться про дуже важливу справу. Головно комунізм основує на цьому своє «бути або не бути».
Багато матеріялістів, головно давніші, твердили, нібито люди є тільки матерією. Можна сказати, що робили вони це досить часто з незнання чи задля якоїсь філософської новизни, а ще частіше – з особистого інтересу, бо не хотіли взяти на себе моральної відповідальности та зобов’язань, які випливають з віри в Бога та релігії, а дехто твердив це просто через саме лише бажання подискутувати та протиставитися Церкві чи віруючим. Загально – все це була тільки теорія, яку згодом вони полишили: в зрілому віці, а чи щойно на смертній постелі. Не так комуністи-марксисти. Вони взяли матеріялістичні твердження про людину як матерію та сконструювали з неї окрему економічно-політичну систему, чи теорію використали для економічної та матеріяльної практики. Щоб досягти своїх матеріяльно-економічних планів та політичних задумів, вони прийняли дуже вигідну для них теорію, що людина – це лиш матерія і більше нічого. Тож – як матерія – вона може бути уживана та використовувана нарівні з іншими матеріяльними речами більшого чи меншого щоденного вжитку; людина – жива істота, і її культивується, коли вона служить комуністичним цілям, а якщо не служить чи перешкоджає – її знищують. І це стало комуністичною практикою по цілому світі, де лиш він поширюється. Комунізм – це матеріялізм на практиці. Тому для комуністів справа матеріялістичного погляду на людину – це справа життя і смерти людини – «бути або не бути». Тож з таким завзяттям він добуває стільки зусиль та уваги в боротьбі з релігією, будучи за суттю своєю лише економічною та політичною доктриною. Дехто, може, й дивується з тієї завзятости комуністів. Та хто уважніше приглянеться, перестане дивуватися отому атеїстичному та матеріялістичному шалові, що іноді побуджує до сміху своїм істеричним намаганням, щоб довести, що немає жодної душі, що Бога немає, що релігія – це обман, опій для народу, і тому вони гукають на всі лади: хоч людина – це високорозвинута матерія, та все-таки – матерія; душа людська – це тільки хімічні реакції мозкової оболонки; немає жодного потойбічного життя, немає жодної моралі на цьому світі, а хіба що мораль матеріялістична, комуністична. – Це, мовляв, єдина правда, це єдино правильний науковий погляд на людину, все інше – відвертання людської уваги від землі на якісь неіснуючі небеса тощо. Ці фрази вже всім, як то кажуть, вухами переливаються, проте їх і далі повторюється, щоб заглушити інші здорові голоси та щоб заглушити крик самої ж таки людської душі.
І ось у цьому своєму змаганні, щоб заглушити, придавити той крик, вони навіть хапаються ось до якого дитячого аргументу: ніхто ще не бачив душі! Жодний хірург, мовляв, ще не доторкнувся до неї навіть дуже гострим ножем тощо. І якщо ви їм відповідаєте, що ще ніхто не бачив ані електронів, ані протонів, та й навіть атомів, чи інших якихось основних складових частинок матерії, – в які вони так сліпо вірять, – то вони вам негайно відповідають, що їх могли підтвердити дуже високоточні прилади, які вловлюють діяння навіть невидимих частинок та складників, з чого можна здогадуватися про їхнє існування. Але якщо застосувати той самий аргумент щодо душі – вона ж бо також, хоч невидима, виявляється в своїй дії та наслідках, – то це зараз же відкидають, починають говорити про якийсь утопічний ідеалізм та ненауковість тощо. Люди, мовляв, – це просто автомати, машини, що діють та рухаються тільки по одних рейках, немов ота дитяча іграшка, що рухається тільки штучно накрученою пружиною, а не власною живою силою. Це не люди тоді були б, а якісь маріонетки, папуги, що ще й ображаються, коли вказувати їм на їхню нелогічність.
Коли ви їх запитаєте: «Як пояснити людську особистість, оте людське ‘Я’, та людську самосвідомість?» – то вони немов циркові клоуни та сміхуни намагаються вам представити різними словесними трюками немов за дійсне те, що є тільки формою жонґлерської балаканини, розрахованої на непоінформовану публіку, яка звичайно їх слухає, щоб забавитись, немов у цирку.
Тут маємо справу з особливим типом людей. Якщо їх запитати: «Що це таке, скажімо, московський університет ім. Ломоносова?» – відповідають вам серйозно: «Це купа каміння, глини цементу, мармуру, заліза, міді, дерева, зібрані разом, і більше нічого». Ідеї та задуми архітекторів, митців, плановість, архітектурна та функціональна доцільність – це для них справа неіснуюча, утопія, ненауковість. Університет – це, безперечно, також і будинок, але передусім – школа, наука, система, сукупність і цілість усього знання, яке в цих матеріяльних мурах здобувається, поширюється, твориться. Так само і людське єство – це не тільки згусток м’яса, нервів, кісток, шкіри, волосся, нігтів чи просто хімічних складників, але щось далеко більше – щось таке, що, хоч опановує, упорядковує ці складники, порушує ними, та все ж таки є понад цими складниками, тож повнотою не пояснюється, не вичерпується ними. Це те «ікс», що його треба знайти та вставити в рахунок, щоб рівняння людської істоти справджувалось та розумно пояснювалось. А це нормальною людською мовою називається «душа» – нематеріяльний, духовний принцип єдности та доцільности людської істоти. Та про це іншим разом.