Узгодження нашої волі з волею Бога не лише дарує почуття вдоволення, а й дає змогу відчути щастя вже на цій землі. Здобуваємо в такий спосіб великий спокій – найдосконаліший, якого лише можна зазнати в минущому житті. А це своєю чергою веде до передчуття райського блаженства вже тут, на землі.
Альфонс Великий, король Арагону й Неаполя, дуже мудрий та освічений володар, чудово розумів цю правду. Колись його запитали, хто є найщасливішою людиною у світі. Той, хто повністю довірився Богові, – відповів король, – та приймає всі події як радісні, так і сумні, як такі, що походять від Найвищого. [… ] Існує приповідка, яка твердить, що той, хто виступає проти Бога, втрачає власну гідність. Кожен прояв волі людини, скерований проти волі Божої, врешті-решт буде переможено й зламано, тож замість того щоб привести до спокою та щастя, він закінчиться приниженням і гіркотою розчарування. «Він мудрого серця й могутньої сили; хто був проти Нього упертий і цілим зостався?» (Йов 9:4). А отже, лише той буде спроможний осягнути благословенний «мир Божий, що вищий від усякого розуму» (Фил. 4:7), хто підпорядкується Богові та поєднає власну волю з Його волею. Тільки така людина зможе сказати, як сам Бог, що всі її наміри здійснюються. Адже бажаючи того й лише того, чого хоче Бог, насправді завжди має все, чого хоче, і тільки те, чого хоче. […]
Таке сповнення Божим світлом привело б до того, що ми могли б у будь-якій ситуації дякувати Богові, до чого, власне, і закликає нас апостол Павло (див.: 1Сол. 5:18). Було б це невичерпним джерелом радости, у якій каже нам безперестанно перебувати великий апостол (див.: 1Сол. 5:16)[1].
* *
Бог не діє у світі періодично, втручаючись лише час від часу, як-от тоді, коли несподівано зцілює хворого. «Втручання» такого типу означали б, що Бог входить у нашу діяльність і змінює чи повністю зупиняє або ж перекреслює її.
Попри те другий із наведених парадоксів теж викликає великі сумніви. Як прийняти його в акті віри, щоб вона не стала безглуздою?
Треба пригадати аргументацію, яку використовував Блез Паскаль, звертаючись до тих своїх сучасників, котрі не вірили в Бога: погодитися з тим, що правди, які об’явив нам Бог, повністю перевищують можливості нашого пізнання, – це цілком розсудлива позиція.
Звернімо увагу, що наш розум, як такий, також є для нас таємницею. Люди здатні сконструювати космічний корабель, яким можна долетіти до Місяця й повернутися на Землю! Але вони не спроможні зрозуміти, чим є їхній власний розум, який може рахувати, пам’ятати минуле, уявляти майбутнє, налагоджувати зв’язки з іншими людьми, переживати любов, дружбу, симпатію, антипатію, оцінювати…
Влучно сказав Паскаль: «Людина для себе самої – найдивовижніший предмет у природі»[2] та «Людина нескінченно перевищує людину»[3]. Автор «Думок» вдавався до незрівнянної аргументації: якщо людський розум не може пізнати самого себе, то мусить припускати, що, якщо Бог існує, ще важче буде зрозуміти Його. «Якщо Бог є, то Він нескінченно неосягненний, бо, не маючи ні частин, ні границь, не має до нас жодного стосунку. Тому ми не здатні пізнати, ні чим Він є, ні чи Він є»[4].
Тож немає нічого дивного в тому, що навіть люди з надзвичайно проникливим і допитливим розумом, як-от святий Тома Аквінський, святий Франциск Салезький чи отець Максиміліян Кольбе[5], змогли, не вагаючись ні на мить, прийняти цю неоднозначну тайну всеосяжного Провидіння, яке Бог здійснює над світом. Віра в нього не є важчою для людської логіки, ніж в інші дивовижні тайни нашого християнського Символу віри: єдиного Бога в трьох Особах, прихід на світ Ісуса Христа, Який водночас був Богом і людиною, Євхаристію тощо.
Тайна Провидіння викликає подив так само, як раптова зміна в організмі хворого, за зцілення якого ми молилися. Чому Бог оздоровлює цю людину, а не іншу? На перший погляд видається, що це нагадує лотерею, але ми віримо, що у Своїй нескінченній мудрості Бог знає, що чинить.
Чуда, на чому слід наголосити, не призначені для того, щоб усувати обурення злом. Чуда радше посилюють це почуття, оскільки постійно запитуємо себе, чому Бог не робить їх більше. Мета чудес, які чинить Бог, – зміцнити нашу віру, щоб ми могли розпізнавати Його присутність у Христі та Його Церкві. Завдяки цьому можемо безпечно прийняти всі аспекти євангельського послання, усі тайни.
Існування чудесних зцілень також є ідеальною ілюстрацією того, що кожна дитина Божа перебуває під опікою Його Провидіння. А той факт, що Господь втручається лише час від часу й доволі показово, щоб оздоровити когось, указує на Його нескінченну турботу про всі проблеми людини, хоча надто часто нам видається, що Бог – глухий.
Тепер мало б стати зрозумілим, що ті, хто сумнівається в тайні Провидіння, намагаються за будь-яку ціну заперечити існування чудесних зцілень або пояснити їх природними причинами. Робили це, зокрема, філософи у XVIII столітті, в епоху Просвітництва, винятково недоброзичливо заперечуючи існування тайн.
[1] J.-B. Saint-Jure, Confiance еп la Divine Providence, Mediaspaul 1986, c. 35-40.
[2] Б. Паскаль, Думки, пер.: А. Перепади, О. Хома, Київ: Дух і літера 2009, с. 79.
[3] Там само, с. 48.
[4] Там само, с. 138. Ще Іван Золотоустий звертав увагу на нездатність людської душі зрозуміти саму себе, що мало б спонукати людину прийняти правду про те, що Бог і поготів є буттям незбагненним. «Якщо ці люди вважають, що знають свою душу, запитай їх, що становить її субстанцію: чи це повітря, а може, легенький подув, повів вітру, чи вогонь?» («Про незбагненність Бога»).
[5] Максиміліян Марія Кольбе (1894-1941) – польський чернець-францисканець, святий Римо-Католицької Церкви. Загинув в Аушвіці, віддавши життя за одного з в’язнів. – Прим. пер.