Відразу хочу констатувати: волосся людства сивіє дедалі швидше. Хтось сказав: «Людство вкривається зморшками». Упродовж десятиліть тривалість життя значно збільшилася: у період неоліту людина жила 20 років, у романську епоху – 30, у середньовіччі – 40, на початку XX століття – 50, а в 1970 році – вже 72 роки. Сьогодні тривалість життя – принаймні в розвинених країнах[1] – 76 років для чоловіків та 80 років для жінок (бо саме вони є справжньою сильною статтю[2]). Світ дуже швидко старіє. Парадоксально можна ствердити, що майбутнє – у руках людей похилого віку.
Італія (разом з Грецією) посідає тут першість[3]. Це найстарші країни на світі, з найвищим відсотком осіб у віці понад 60 років і найнижчим відсотком дітей до 15 років. Виглядає на те, що в Італії є більше людей похилого віку, ніж дітей. Дехто стверджує, що італійський народ претендує на нагороду Оскара в категорії «старість». Старіння суспільства відбувається дуже швидко, особливо якщо взяти до уваги зниження природного приросту[4].
В Італії живе 13,5 мільйона людей, яким вже сповнилося 60 років. У наступних 40 років їх буде 19 мільйонів[5]. Згідно з іншими розрахунками, у 2030 році кількість осіб, яким виповнилося 60 років, перевищить популяцію людей продуктивного віку.
Медицина, гігієна, належне харчування (крім зниження народжуваности та різкого зменшення смертности ненароджених та новонароджених дітей) значно вплинули на тривалість життя. Варто було б сказати: збільшилася кількість прожитих років. Однак треба поставити запитання: «Чи можна стверджувати, що даровані нам роки супроводжуються поліпшенням життя?» Насправді недосить мати більше часу, треба більше життя. Згідно з формулою, якою зловживають, недосить додати років до життя, треба додати життя до років. Життя – це щось зовсім інше, ніж звичайне існування.
Ситуація в Італії
Додаймо кілька суттєвих фактів, які стосуються ситуації в Італії. Середній вік жінок у цій країні сягає майже 80 років, чоловіків – 76 років. Згідно з підрахунками, починаючи з повоєнного періоду до сьогодні тривалість життя збільшилася в середньому на три місяці впродовж року. Це явище стосується і всієї Европи.
В Італії живе майже 4 тисячі осіб, яким виповнилося 100 років (тільки в Сардинії таких людей 222). Недавно в будинку спокійної старости в К’явенна (Ломбардія) пані Ореола Переґо задула 111 свічок, здобувши титул найстаршої жінки в Італії.
Тож ми можемо говорити про справжню армію суперстарих, яка з часом лише зростатиме.
Продовжуючи аналіз статистики щодо Італії, варто зазначити, що 18 відсотків популяції уже відсвяткували свої 65 уродини. У Кампанії[6] на 100 молодих осіб припадає 75 осіб похилого віку. Натомість у Лігурії[7], і від цих даних навіть паморочиться в голові, на 100 молодих осіб припадає аж 239 старих.
Щоб зрозуміти відмінність нашого часу з недавнім минулим, достатньо процитувати слова зі сонета Уго Фосколо: «La madre or sol, suo di tardo»… Мати, про яку йдеться, дожила до похилого віку… 52 років, і на думку сина, вона з трудом доживала свій вік, тобто її вважали старою особою, яка очікує смерти. А це був 1802 рік!
Книжка Емми Пароді «Розповіді бабусі» розповідає про незвичайну бабусю. У творі саме вона виконує роль оповідача[8]. Її звати Реґіна, а син називає її «наша старенька» і бажає, щоб «Господь охороняв її ще упродовж 100 років». Коли бабуся задрімала, син описує її так: «Старенька, якій так чи інакше належало відпочити, сіла біля каміна і вийняла з кишені вервичку; однак коли вона закінчила молитися другий десяток, то її голова почала хилитися то в один, то в інший бік».
Чекко, доволі зухвалий син, «з любов’ю дивився, як вона спала; однак сон старих надає їх обличчю вираз глибокої втоми, так ніби вони от-от помруть… Чекко труснув головою, ніби хотів сказати: “Вже недовго залишилося!” Після короткої дрімки Реґіна розплющила очі й посміхнулася до нього, показуючи беззубі ясна». Потім (залишається таємницею, як їй вдалося розповісти стільки історій, якщо в неї зовсім немає зубів…) сказала синові, ніби втішаючи його: «Чекко, ти ж розумієш, що день розлуки вже близько?»
У наступному оповіданні ми дізнаємося, що Реґіна, яка доживає свої останні дні, нещодавно відсвяткувала 60-й день народження. У ті часи така дата означала, що людина от-от може померти. У коментарі Аріґо Леві відчувається деякий сарказм: «Саме так: цій жінці з її беззубими яснами, гробовою маскою та виразною розумовою млявістю виповнилося 60 років!»
Експерти запевняють: «Ми переконані, що довголіття на 30 відсотків залежить від генів, а на 70 відсотків – від стилю життя».
[1] У той час, як в Японії людина в середньому живе 78 років, а в Іспанії, Швеції, Канаді, Голландії та в Італії – 77, в Гвінеї та Замбії люди не доживають і до 41 року, в Анголі й Афганістані – до 42 років, у Мозамбіку – до 45 років, у Болівії (6 мільйонів мешканців на території втричі більшій від Італії) люди вважають щастям померти у віці 35 років.
[2] Жінка живе довше з огляду на генетичні причини, а також тому, що вона сильніша психічно. У жінок вищий больовий бар’єр і, всупереч загальноприйнятій думці, вони емоційно стабільніші.
[3] Ця книга вперше вийшла друком в Італії в 2003 році. Отож, статистичні відомості тут і надалі стосуються тих років. – Прим. пер.
[4] У 1950 році кожен 92-й мешканець мав 80 років; сьогодні одна особа на 27; а передбачають, що в наступних 40 років ця пропорція складатиме 1 до 10!
[5] В Італії з 1994 року кількість 60-річних почала перевищувати кількість 15-річних; у Франції початок такого явища приписували 2009 року, а в США – 2007-му.
[6] Адміністративна область в південній Італії на узбережжі Тирренського моря. – Прим. пер.
[7] Адміністративна область у північно-західній Італії, на заході межує з Францією. – Прим. пер.
[8] Цит. за: Arrigo Levi, La vecchiaia può attendere, Mondadori, Milano 1998, c. 13.