Я довго вагався, перш ніж написати цю книжку, адже, вважаю, жодну книжку не можна писати поспіхом, а особливо – про старших людей, старість та пов’язані з нею проблеми, радощі, страждання, сумніви, втіхи.
Тепер, після 15 років спілкування зі старшими людьми, коли вже я й сам перейшов межу так званого третього віку, настав момент висловити накопичені спостереження, роздуми, почуття та досвід.
Мої роздуми – це звичайні пропозиції, поради, малі відкриття. Це вираження моїх емоцій. Усе це я писав щиро, із зацікавленням, а часом навіть і з захопленням.
Сьогодні, як гриби після дощу, з’являються праці та статті, які торкаються теми старших людей – даруйте, представників третього віку – з надмірним техніцизмом, психологізмом та соціологізмом. Ці твори вражають безособовим, холодним, віддаленим тоном, якому не вистачає людського виміру. Складається неприємне враження, що їхні автори пишуть не про старших людей – тих, яких ми знаємо, – а про мумії, загорнені в пелени крижаного схематизму.
Ці спроби аналізу та роздуми, визначення та діягнози – вони штучні, і мені не вдається застосувати їх у конкретній дійсності, в якій я щоденно живу. А ще, вважаю, це два різних світи, які зовсім не контактують один із одним. Часом у мене виникає бажання запитати деяких спеціялістів: «Ви принаймні раз бачили справжню людину похилого віку, з крови і кости? Ви провели з нею бодай трохи часу? Вам вдалося уважно та зацікавлено вислухати цю людину?»
Сьогодні структури суспільної допомоги, хоч вона і зазнали багатьох удосконалень, постійно стикаються з небезпекою надмірної бюрократії. Картотеки, зустрічі, дискусії важливіші, ніж особистий контакт. У деяких випадках гігієна, лад, функціональність перетворилися на ідолів, яким усе підпорядковується.
Я без вагань визнаю, що є потреба докласти до цих справ душу, серце, людяність. Вже не згадуючи про конкретність та реалізм.
З огляду на відомості, які я запропоную вашій увазі в першому розділі, можна сказати, що у світі житимуть переважно люди похилого віку. І ще: майбутнє, хочемо ми цього чи ні, належить старшим людям. Про це всі знають, багато говорять, однак ніхто не робить належних висновків.
У самій Церкві, окрім небагатьох похвальних винятків, також немає належного підходу до цього етапу життя. У душпастирській та літургійній сферах можна помітити неймовірну порожнечу, відсутність ініціятиви, а цього схвалювати не можна.
Колись священики дуже уважно ставилися до відвідування хворих та парафіян похилого віку. Сьогодні багато хто злочинно, не побоюся цього слова, занедбує це дуже важливе служіння. Священики не мають на це часу, у них інші справи, важливіші від людей похилого віку. Активними є молоді, саме молодим людям священики приділяють багато уваги (хоча це зовсім не означає, що в храмах можна побачити багато молоді…).
Це дивовижно, що стільки осіб завжди «заклопотані», або ж мають «інші справи, якими треба терміново зайнятися». Всі зайняті «чимось іншим», а не тим, що справді треба було б зробити. Всі постійно і невтомно «надто заклопотані». Часом складно зрозуміти, чим саме є оте «щось інше», що повністю поглинає їхню увагу. У мене складається враження, що ці люди у своєму постійному поспіху насправді обертаються в порожнечі.
Люди думають про «щось інше». Хоч часом здається, що такі люди взагалі не вміють думати, не зважають на пріоритети або ж зосереджуються на справах, які принесуть їм зиск, хоча ці справи навіть не входять у сферу їхніх обов’язків.
В еклезіяльному вимірі занедбування людей похилого віку свідчить, зокрема, про розтринькування капіталу віри, який, навпаки, треба ревно оберігати, бо він може компенсувати чимало духовного безпліддя нашого часу.
Як я уже сказав, майбутнє належить людям похилого віку. І не йдеться лише про те, що вони займають дедалі більше простору на цій сплюндрованій землі; не йдеться також про статистичні чи особисті дані. Люди похилого віку є здоровими носіями цінностей, які зникають. Вони мають ту мудрість, якої нам ой як не вистачає. Вже давно пора припинити говорити про старість лише в контексті «суспільних витрат». Люди похилого віку самі можуть бути багатством.
Збільшується кількість університетів третього віку. Можливо, варто піти всім до школи третього віку. Я, звісно ж, маю на увазі лекції, що їх читали б люди похилого віку, а не ті уроки, які ми через свою зарозумілість подаємо старшим, аби вони «тримали руку на пульсі».
Люди похилого віку можуть нас навчити багатьох важливих речей, адже саме старші надають нам цікаві відомості про майбутнє, яке на нас чекає. Пам’ятаймо, що воно є в нас за спиною. Чи наважимося ми обернутися до нього?
Згідно з єврейською концепцією часу, майбутнє – у нас за плечима, натомість минуле – перед нами.
Лише мудрість, а не наука, яка спричинила надто багато катастроф, зможе нас врятувати, – та мудрість, якою володіють люди похилого віку. Саме завдяки їм ми можемо стати учасниками цієї мудрости. Звісно, якщо ми знайдемо в собі стільки покори, щоб попросити про це.
У малійців є приказка: «Бабуся, яка сидить, бачить ліпше, ніж юнак, який стоїть».
Спосіб застосовування
У цій книжці без жодного докору сумління та цілком спокійно я використовую слова «старий» і «старший», а не «третій вік», а тим більше «четвертий». На це існує дуже проста причина: старі люди, яких я знаю і до яких відношуся, жили в час, коли третій вік ще не існував і ніхто про нього нічого не знав. Була лише, якщо взагалі була, старість.
Люди похилого віку, розповідаючи мені про своїх померлих батьків, говорять просто: «мої старі». Без образ, а навпаки – з великою повагою.