МАМО, ПРОБАЧ МЕНІ, БУДЬ ЛАСКА

«Усяке подратування, і гнів, і лютість, і крик, і лайка нехай буде взято від вас разом із усякою злобою. А ви один до одного будьте ласкаві, милостиві, прощаючи один одному, як і Бог через Христа вам простив!». Послання до Ефесян 4:31-32

Мудрі, добрі слова й ласка прощення – це найцінніші дарунки, які можемо щодня дарувати своїм дітям. За ці подарунки вже заплатив хтось інший. Ми лише маємо щодня вручати їх дітям. До таких подарунків, які є прагненням серця кожної дитини, безумовно, належать прощення та примирення.

Бог у будь-якій важкій ситуації пропонує допомогу та вказує нам шлях виходу з неї, щоб ми змогли все виправити та поліпшити своє становище. Він дає те, чого ніщо інше не замінить, – уміння простити себе та інших. Наші діти дуже потребують цього. Вони повинні навчитися від нас, матерів, як отримувати ці дари, як про них просити й клопотатися. І насамперед дитина мусить побачити, як це ми робимо самі.

Коли в стосунках з дитиною виникне якась складна чи болісна ситуація, не біймося попросити за це в дитини пробачення. Скажімо відразу, не виправдовуючись: «Вибач мені за те, що я зробила. Перепрошую, то був поганий учинок. Мені дуже шкода, що я так учинила». Даймо дитині змогу прийняти наше вибачення або щиро сказати нам: «Мені потрібно трохи часу, щоб пробачити тобі». Це цілком нормально! Але переконаймося, що у своєму серці дитина справді щиро пробачила нам. Адже саме це прощення відкриває нам шлях до примирення.

Багато дорослих боїться, що, поводячись так, вони втратять повагу дитини. Однак насправді зовсім навпаки. Коли ми просимо пробачення, ця повага лише зростає, а до того ж дитина вчиться від нас, як давати собі раду з важкими ситуаціями, а саме, як поводити себе після того, як учинила щось погане і не знає, що робити далі. Попросити пробачення – найліпший вихід з такого становища.

Чимало дорослих не володіє цим дуже цінним умінням. Завдаючи кривду іншій людині, вони не визнають цього, виправдовують свою поведінку, легковажать власні дії, переконують іншу особу, що та не повинна ображатися, тощо.

А діти уважно спостерігають за такими ситуаціями, роблять власні висновки та, наслідуючи наш приклад, самі вчаться відповідно реагувати.

Отож, перш ніж навчимо наших дітей прощати й просити пробачення, кожна з нас мусить помірятися силами з власною історією життя, а також із тим, наскільки сама вміє просити пробачення та приймати вибачення, прощати іншим та собі.

У НЕВОЛІ В ЛЮДЕЙ І МИНУЛОГО

Ми завжди зазнаємо душевної травми, коли інша людина має над нами перевагу й створює такі умови, за яких ми не можемо самі захистити себе. Зазвичай найгостріші негативні переживання такого типу трапляються в дитинстві. Пізніше кожна подібна ситуація завдає додаткових, нових душевних ран. Ідеться про ті травми, яких завдають батьки, шкільні вчителі, однолітки, подружні партнери, колеги по роботі.

Якщо плекатимемо ці старі або нові рани й образи, постійно жаліючи себе, це може навіть до певної міри бути приємним, бо на хвилю даруватиме нам відчуття полегшення. Така поведінка виробляє залежність, як переїдання, алкоголь чи знеболювальні таблетки. Ми перекладаємо відповідальність за весь свій біль, якого зазнали через відкинення й поразку, на батьків, свекра й свекруху, начальника на роботі, а також на попередні покоління. І доходимо до того, що в кожній новій ситуації, зокрема й у стосунках із власними дітьми, вмикаємо цей хибний захисний механізм і шукаємо винних поза собою. Ми перестаємо помічати свої помилки, а до списку винуватців наших страждань додаємо тепер ще й власних дітей. І вже не шукаємо можливости відновити стосунки, а й надалі залишаємося пасивними, перебуваючи в ролі жертви. А всю свою увагу, через відсутність прощення, ми продовжуємо зосереджувати на плеканні образ.

ЩО ОЗНАЧАЄ – ПОЧУВАТИСЯ ЖЕРТВОЮ?

Той, хто сам постійно почувається жертвою, не здатен прийняти жертви Ісуса Христа як плати за власні помилки, бо не бачить власних помилок. Будучи жертвою, він не може прийняти іншої жертви за завдані кривди й рани.

Це, певна річ, не означає, що слід забути про те, що вчинили винуватці цих кривд. Не йдеться про те, щоб зняти вину з тих осіб, які завдають болю, чинять зло чи є кривдниками в прямому значенні цього слова. Однак, залишаючись і далі жертвою, ми тим самим поступово перетворюватимемося на обвинувачів інших: батьків, чоловіка, який покинув нас або вдавався до домашнього насильства, тощо. Натомість маємо пам’ятати, що зранені й не зцілені особи ще сильніше ранять інших.

Будучи внутрішньо зраненою матір’ю, ми починаємо ранити власних дітей, попри те, що дуже любимо їх. Саме такий механізм діє в головах багатьох жінок, матерів. Чимало з них живе, не пробачивши (передусім власній мамі чи свекрусі), з гіркотою в серці. А це завжди нищить і сковує нас, заважаючи налагодити добрі стосунки з власними дітьми.

Попередній запис

МЕЖІ В ЕМОЦІЙНИХ СТОСУНКАХ І РЕАКЦІЯХ

Наступний запис

ПОМІРЯТИСЯ СИЛАМИ З МИНУЛИМ