«А первосвященики з старшими й книжниками, та ввесь синедріон, зараз уранці, нараду вчинивши, зв’язали Ісуса, повели та й Пилатові видали. А Пилат запитався Його: Чи Ти Цар Юдейський? А Він йому в відповідь каже: Сам ти кажеш… А первосвященики міцно Його винуватили. Тоді Пилат знову Його запитав і сказав: Ти нічого не відповідаєш? Дивись, як багато проти Тебе свідкують! А Ісус більш нічого не відповідав, так що Пилат дивувався. На свято ж він їм відпускав був одного із в’язнів, котрого просили вони. Був же один, що звався Варавва, ув’язнений разом із повстанцями, які за повстання вчинили були душогубство. Коли ж натовп зібрався, він став просити Пилата зробити, як він завжди робив їм. Пилат же сказав їм у відповідь: Хочете, відпущу вам Царя Юдейського? Бо він знав, що Його через заздрощі видали первосвященики. А первосвященики натовп підмовили, щоб краще пустив їм Варавву. Пилат же промовив ізнов їм у відповідь: А що ж я чинитиму з Тим, що Його ви Юдейським Царем називаєте? Вони ж стали кричати знов: Розіпни Його! Пилат же сказав їм: Яке ж зло вчинив Він? А вони ще сильніше кричали: Розіпни Його!… Пилат же хотів догодити народові, і відпустив їм Варавву. І видав Ісуса, збичувавши, щоб розп’ятий був.»
Нині хрести продаються в модних ювелірних крамницях і продавці іноді не знають, звідки взявся цей символ, що він означає, та і клієнти не занадто в цьому розбираються. Ще одна мертва метафора. Хтось зауважив, що сережці у вигляді хреста личив би мініатюрний електричний стілець у другому вусі – щоб нагадати, що таке хрест, для чого він використовувався і що він до цього дня означає.
Задовго до того, як стати релігійним символом, хрест був символом політичним. Пилат знав, знали священики, знав натовп, і Ісус також знав, що таке хрест – вище втілення римської влади. Хрест заявляв скореним народам: «Ми тут головні і от що буде з тими, хто встане в нас на шляху». Ісус ще підростав у Галілеї, коли римляни розіпнули тисячі повсталих євреїв, і знову розіпнуть – вже десятки тисяч – коли в 70 р. візьмуть Єрусалим. Жертв було так багато, що римлянам набридла одноманітність і вони почали експериментувати – надавали нещасним різні пози, поки не кінчилося дерево. А в проміжку між двома лютими придушеннями заколоту римляни встигли розіпнути ще безліч людей за найрізноманітнішими звинуваченнями, часто нікчемними.
У порядному римському суспільстві не прийнято було навіть вимовляти непристойні слова «хрест» і «розп’яття». Огидлива, груба, потворна реальність – та реальність, на якій трималася імперія, яка нахвалялася тим, що несе всьому світу справедливість і спокій. Не важливо, де писав своє Євангеліє Марко – деякі вважають, що в самому Римі, – у будь-якому випадку першим читачам ця реальність була прекрасно знайома. Це нам треба постійно нагадувати про неї, щоб ми зрозуміли, що відбувається.
У завдання Пилата зовсім не входило стежити за дотриманням справедливості. Йому ставилося в обов’язок запобігати заколотам, і він хотів пережити пасхальний період по можливості без ускладнень, а якщо заразом вдасться узяти верх над первосвящениками, які вічно інтригують проти нього, – тим краще. Цей день зовсім не був чорним для римського провінційного правосуддя. Звичайний діловий день.
І знову на перший план виступає політичне значення. Ісус помре тією смертю, якою померли вже багато в цій країні: Він потрапив між молотом місцевих хвилювань і ковадлом імперського Риму. Він вже сказав, що Його смерть переверне існуючі владні структури; тепер Він здійснить пророцтво.
Ісус помирає – знову і знову Марко буквально пхає нас носом у цей факт, шестикратно упродовж 32-х віршів цього розділу – «царем євреїв». Пилат міг би випороти бродячого пророка, раз вже він хвилює народ. Від звинувачення в блюзнірстві Він би відмахнувся. Але претенденти на корону – це вже політична проблема. На таке звинувачення він вимушений був звернути увагу, навіть якщо розумів, що Ісус не стоїть на чолі звичайного месіанського повстання (він розумів це, через те не наказав розшукати Його спільників). Марко домагається, щоб смерть Ісуса ми розуміли як месіанську подію: він кидає виклик заснованої на смерті владі Риму.
Але Марко хоче також, щоб усередині політичної події ми розгледіли богословський сенс. Що відбувається з Царством Божим, з Божим планом спасіння, з усім тим, чому Ісус поклав початок у Галілеї? Підсумки Марко підведе наприкінці розділу, але дві теми виникають вже в цьому уривку і відсилають нас назад, до більш ранніх днів і до того богословського сенсу діянь Ісуса, який проступив вже в перших розділах.
По-перше, Ісус мовчить. Марко нагадує нам вірш Ісаї, який Ісус, за Його словами, приймає як зразок для Себе: в Іс. 53 Раб віддає своє життя на викуп за багатьох. Цей Раб, як сказано в тому ж тексті, подібний до ягня, веденого на заколення, і Він не розкриває рота. Ісус-Месія в цьому контексті стає Рабом і Царем.
По-друге, Ісус безневинний. Навіть Пилат визнає, що Він не скоїв нічого поганого: не планував заколоту, не розпалював розбрат. Та все ж Він приймає ту саму долю (загибель від рук римлян), яку пророкував Храму. Він йде попереду всього Ізраїлю і переймає на Себе його долю, щоб покласти початок Царству Божому, царству зцілення і прощення.
От чому усередині Маркового оповідання ми знаходимо ще і глибоко особистий сенс. Розповідь про Варавву примушує нас побачити в Ісусовій страті ще і вражаючу заміну однієї людини іншою: Варавва заслуговує на смерть, але Ісус помирає замість нього, а Варавва виходить на свободу. Варавва – типовий єврейський бунтівник, фанатик-зелот; як ми б тепер сказали – ультраправий, який не перед чим не зупиняється в прагненні здійснити власну версію Царства Божого, тобто побити римлян римськими методами, відповісти на язичницьке насильство священним насильством. Зрозуміло, багато християн з Маркової общини і інші, хто з часом прочитав його книгу, в різні епохи подумували про такого роду революційні рухи. В історії про людину, що пролила кров і отримала свободу, і невинного, який пішов на хрест, їм не важко ототожнити себе з Вараввою і дочитувати цю історію з благоговійним подивом, бо вони розуміють: «От, що чекало б мене, коли б не Божа милість».
Так, каже Марко, саме цьому ми стали свідками: Божій милості, суверенній і рятівній присутності Бога. Коли ми навчимося читати історію Ісуса як історію Божої любові, що здійснює для нас те, чого ми самі для себе зробити не в змозі, то всередині цієї історії ми набуватимемо – знову і знову – здивовану вдячність, без якої немає справжнього християнського досвіду.