«І Він знову до синагоги ввійшов. І був там один чоловік, який мав суху руку. І, щоб обвинуватити Його, наглядали за Ним, чи Він у суботу того не вздоровить. І говорить Він до чоловіка з сухою рукою: Стань посередині! А до них промовляє: У суботу годиться робити добре, чи робити лихе, життя зберегти, чи погубити? Вони ж мовчали. І споглянув Він із гнівом на них, засмучений закам’янілістю їхніх сердець, і сказав чоловікові: Простягни свою руку! І той простяг, і рука йому стала здорова! Фарисеї ж негайно пішли та з іродіянами раду зробили на Нього, як Його погубити.»
Мені вже нелегко пригадати, яке було життя в пору мого дитинства, а ще важче нинішнім молодим людям уявити собі свою країну 50 років тому. Багато що змінилося до невпізнання. Одна переміна в Англії особливо впадає у вічі: у пору мого дитинства усі ревно дотримувалися неділі. Лише кілька десятиліть тому в провінційному англійському місті по неділях зачинялися магазини, заборонялися спортивні змагання – так-так, жодного вам футболу чи скачок – життя завмирало. Зовсім не схоже на те, що ми бачимо сьогодні.
Давня карикатура демонструє і це правило, і проблему, що витікала з нього: батько, що турбується, як би сусіди не запротестували, велів дочці грати з обручем не на вулиці, а на задньому дворі, «бо сьогодні – неділя». «А на задньому дворі не неділя?» – дивується малятко.
Але Ісус підійшов до проблеми суботнього спокою абсолютно інакше. Він виступив з нечувано ліберальною заявою. Здавалося б, це камінь спотикання для строгих ревнителів неділі, які спокійнісінько запозичили єврейську заповідь шанувати сьомий день тижня і застосували її до першого дня. Нічого подібного перші християни не робили, хоча і збиралися для богослужіння в перший день тижня, святкуючи воскресіння Ісуса. По правді сказати, сучасні західні християни неабияк заплуталися в цьому питанні. Ми усі розуміємо, що старомодне «дотримання суботи» як суспільне явище безповоротно відійшло в минуле, і хоча щотижневий вихідний – чудова ідея, не зовсім зрозуміло, яким чином краще відзначити і провести цей день.
От що спадає на думку, коли ми читаємо про зцілення в суботу, але щоб зрозуміти тодішнє значення цього вчинку слід повернутися назад, не лише до «дотримання суботи» нашого (принаймні, мого) дитинства, але в палестинський світ I століття. Для Ісусових одноплемінників дотримання суботи було і суспільно обов’язковим, і релігійно наказаним, але в цю заповідь вкладався також набагато глибший сенс – це був знак єврейства в той час, коли людей переслідували і вбивали тільки за приналежність до єврейського народу. Це був прапор національного звільнення, надії на прийдешній День спокою, коли Бог позбавить Ізраїль від окупантів-язичників. Люди, які шанували суботу, озиралися на самий початок – створення світу – і на події Виходу, ця заповідь виділяла їх як народ Божий, як вірних Богові і тих, хто сподівається на Нього. Ця заповідь строго наказана Біблією.
Так чому ж Ісус зневажав цю заповідь? Бо вона перетворилася на зброю, у символ єврейської винятковості, агресивного націоналізму. Разом з іншими, подібного роду символами і ознаками, субота затверджувала тепер не Ізраїль як світло світу, а випинала претензію Ізраїлю, що ніби ходить у світлі, коли решта світу приречена перебувати в пітьмі. Таке ставлення, як завжди буває, коли релігія переплітається з національною свідомістю, обрушувалося вже і на родичів-євреїв. Мало бути вірним юдеєм, ти ще зумій перевершити інших. Свідомо програшна ситуація, коли сама суть суботньої заповіді – радість про Боже творіння і спокутування минулого, сьогодення і майбутнього – виявилася забутою. Правило витіснило правду.
Ісус вимовляє діагноз – «закам’янілість сердець», те саме звинувачення, яке пророки зазвичай пред’являли юдеям давно минулої епохи, що порушували закон. Сучасники Ісуса, як і перше покоління, ведене Мойсеєм через пустелю, не здатне побачити і прославити те, що Бог творить прямо на їх очах. От чому Ісус формулює Своє питання так різко, майже глумливо: чи законно робити добро в суботу чи цього дня можна коїти тільки зло? Законно зціляти чи можна тільки вбивати? Якщо субота – творіння і зцілення, відповідь напрошується сама собою, і якщо загальноприйняті тлумачення правил припускають щось інше – тим гірше для загальноприйнятих тлумачень правил.
Не можна стверджувати, ніби дії Ісуса – Він вимовив Свій наказ і хворий самостійно витягнув руку, що не слухалася до того моменту, – порушили офіційні чи неофіційні постанови про суботній спокій. Не в самому вчинку суть, а в принципах, які явно суперечили поняттям самозваних хранителів древньої традиції. І знову розповідь Марка передбачає подальші події: неофіційні вожді юдаїзму (фарисеї) приходять до згоди зі своїми злими ворогами, прибічниками Ірода Антипи, що зазвичай вважався злим зрадником юдаїзму. Що між ними спільного?
У фарисеїв не було реальної влади. Для серйозної атаки на Ісуса їм був потрібен такий протиприродний союз. Наприкінці історії так і буде: Кайяфа і Пилат дружними зусиллями відправлять Ісуса на смерть, а незабаром молодий фарисей Савл з Тарсу отримає від первосвящеників мандат переслідувати перших християн. Але вже в той момент місцеві галілейські фарисеї змовляються з прибічниками Ірода Антипи і намагаються усунути Ісуса.
Три питання повинна поставити із цього приводу сучасна Церква. По-перше, чи достатньо ми усвідомлюємо, яким чином Боже Царство проривається в цей світ справами Ісуса і створює абсолютно новий світ, де вже торжествує нове творіння і справжнє спокутування? Адже Ісус не просто відкидає якісь «архаїчні правила»: Він – меч, що прорубує шлях новому світу. По-друге, чи не засліплена Церква і сьогодні своєю пристрастю до нібито необхідних правил, чи не затуляють вони від нас нове – Боже зцілення і відновлення? І по-третє, чи можемо ми відчути істинний дух суботи в сучасному індустріальному світі, чий ритм часто куди більше вимотує, ніж доведене до абсурду «дотримання суботи»? Чи зуміємо ми відновити правильне співвідношення праці і відпочинку і допомогти всім членам нашого розгалуженого і складного суспільства дотримати цей баланс, не перетворюючись при цьому на законників?