«І коли переплив Ісус човном на той бік ізнов, то до Нього зібралось багато народу. І був Він над морем. І приходить один із старших синагоги, на ймення Яір, і, як побачив Його, припадає до ніг Йому, і дуже благає Його та говорить: Моя дочка кінчається. Прийди ж, поклади Свої руки на неї, щоб видужала та жила!… І пішов Він із ним. За Ним натовп великий ішов, і тиснувсь до Нього. А жінка одна, що дванадцять років хворою на кровотечу була, що чимало натерпілася від багатьох лікарів, і витратила все добро своє, та ніякої помочі з того не мала, а прийшла ще до гіршого, як зачула вона про Ісуса, підійшла через натовп іззаду, і доторкнулась до одежі Його… Бо вона говорила про себе: Коли хоч доторкнусь до одежі Його, то одужаю… І висохло хвилі тієї джерело кровотечі її, і тілом відчула вона, що видужала від недуги! І в ту мить Ісус вичув у Собі, що вийшла з Нього сила. І Він до народу звернувся й спитав: Хто доторкнувсь до Моєї одежі? І відказали Йому Його учні: Ти бачиш, що тисне на Тебе народ, а питаєшся: Хто доторкнувся до Мене? А Він навкруги поглядав, щоб побачити ту, що зробила оце. І жінка злякалась та затрусилась, бо знала, що сталося їй. І вона підійшла, і впала ницьма перед Ним, і всю правду Йому розповіла… А Він їй сказав: Твоя віра, о дочко, спасла тебе; іди з миром, і здоровою будь від своєї недуги!»
Цей текст слід було б зіставляти з наступним, оскільки з погляду Марка це дві частини єдиної історії. Проте кожен епізод сам по собі настільки цікавий, що ми спершу розберемо їх окремо, стараючись, проте, не забувати про їх внутрішній зв’язок.
Марко поміщає одну розповідь всередину іншої – іноді цей прийом називають «Марковим сандвічем» (ми зіткнемося з ним ще не раз, наприклад, у 11:12-25). Зовнішня історія висвітлює внутрішню, але і внутрішня своїм ароматом просочує «рамку». Рамкова історія – про якогось Яіра, начальника місцевої синагоги, і про його дванадцятирічну дочку, а усередині «ховається» доля жінки, яка набагато старше за дівчинку, яка якраз дванадцять років страждала на сильну внутрішню кровотечу.
Обидві історії – про страх і віру, про владу Ісуса відводити людей від страху до віри. У кожному з цих епізодів нам хотілося б «затриматися», роздумуючи про них, уявляючи себе в натовпі глядачів, а якщо вийде – ототожнюючи себе з кимсь з учасників драми. Так чудовим чином Писання перетворюється на молитву, і страх стає вірою, як і за часів Ісуса.
Спробуємо передусім ототожнити себе з Яіром, старостою синагоги (звучить, як важливий титул, але в місті з населенням кілька сотень людей, де таких начальників було двоє чи троє – не такий вже суттєвий чин). Після того, як Ісус перебрався з Назарету в Капернаум, Його не всюди приймали в місцевих громадах. Експертам з єврейського Закону багато що в Його діях не подобалося. Пройшла чутка, що коли Ірод Антипа дізнається про новий месіанський рух, будуть неприємності. Яір, напевно, вважав за краще б обійтися без такої людини, через яку на все місто могла обрушитися царська немилість. Вже, принаймні, він би постарався триматися від неї чимдалі. Нехай хто хоче, йде за Ісусом, а ми ще подивимося, чим обернуться Його заклики. Поки що краще дотримувати нейтралітет.
Усе так – доки не обрушиться горе. Дочки Яіра ледь-ледь виповнилося дванадцять років. За тодішніми поняттями – самий час видавати заміж. Але вона важко захворіла, того дивися, помре. Не нагнітатимемо пристрасті, і так неважко уявити собі переживання всіх домашніх, розгубленість батька, надію, що вислизає, немов вода в пісок, – і тут кажуть, що незвичайний проповідник повернувся з іншого берега Галілейського моря. Яіру доводиться проковтнути гордість, забути страх – чи до політики йому, чи до релігійних суперечок, коли дочка помирає? Він біжить до Ісуса, кидається до Його ніг (так, він зовсім забув про власну гідність, не думає, як перешіптуватимуться в синагозі за його спиною в найближчу суботу). Ледве чутно лепече він своє благання. Ісус з готовністю йде за ним, і увесь натовп, зрозуміло, слідує за ними.
І тут Марко перериває розповідь. Епізод з немолодою жінкою примушує нас терпіти в очікуванні, доки ми з’ясуємо, нарешті, чим же закінчилася справа з Яіром і його дочкою (можна собі уявити, як нещасний батько в нетерпінні нервово переминався з ноги на ногу, доки Ісус закінчив розмову з цією жінкою). Але цей епізод відкриває нові глибини і сенси в усьому розділі в цілому.
Ісус йде до будинку, де Він, скоріш за все, застане вже мертве тіло. Це означає не лише скорботу, але і осквернення – за єврейським законом дотик до мертвого тіла робить людину «нечистою». Але і жінка з хронічною кровотечею нечиста, оскільки всі тілесні виділення, і особливо жіноча кровотеча, також вважалися нечистими. Яір просив Ісуса прийти до нього додому і врятувати його дочку і жінка подумала: «Коли хоч доторкнусь до одежі Його, то одужаю». «Твоя віра, о дочко, спасла тебе», – каже Ісус цій жінці. «Не лякайсь, тільки віруй!» – скаже Він дещо пізніше Яіру. Дві історії під руками Марка співударяються і висікають іскри.
Хронічна нечистота цієї жінки, що означала для неї відлучення від сім’ї і суспільного життя, живила в ній страх, що забороняв і відкрито попросити про допомогу, і зізнатися, що вона самовільно отримала зцілення. Але от що звертає на себе увагу – як Ісус відразу ж помітив, що з Нього вийшла сила (і це, і забавний обмін репліками з учнями, коли Він запитує «Хто доторкнувсь до Моєї одежі?», неначе в тисняві на матчі – явно все записано зі слів очевидця).
Зцілення дотиком, при тому, що сам цілитель у ньому як би не бере участь, настільки незвичне, що нам навряд чи варто розбиратися в «механізмі» цієї події. Тут нам трохи відкривається те диво спілкування між Ісусом і кожною людиною, на яке Марко сподівався для будь-кого з нас. Життя тисне на нас з усіх боків, і все-таки можна підкрастися ближче до Ісуса, простягнути руку, доторкнутися до Нього з тією дивною сумішшю страху і віри, яка складає суть християнського учнівства.
І от ще що хотілося б зрозуміти: влада Ісуса врятувала цю жінку чи її власна віра? Ми читаємо про те, як «вийшла з Нього сила», але сам Він каже: «Твоя віра… спасла тебе». Очевидно, віра сама по собі не може зціляти, але служить тим каналом, яким передається і діє сила Ісуса (пор. 6:5). Ісус – не чарівник, що показує фокуси перед здивованою, але ніяк не залученою в магічне дійство публікою. Він (нехай глядачі доки цього не розуміють) – Син Божий, той, через кого Бог Живий воскрешає Ізраїль, людство, світ. Віра, навіть якщо її супроводжують страх і трепет – перший знак оновлення, нового життя. Так яке місце ви відвели собі в цій історії?