«І як вони до народу прийшли, то до Нього один чоловік приступив, і навколішки впав перед Ним, і сказав: Господи, змилуйсь над сином моїм, що біснується у новомісяччі, і мучиться тяжко, бо почасту падає він ув огонь, і почасту в воду. Я його був привів до учнів Твоїх, та вони не могли вздоровити його. А Ісус відповів і сказав: О роде невірний й розбещений, доки буду Я з вами? Доки вас Я терпітиму? Приведіть до Мене сюди його! Потому Ісус погрозив йому, і демон вийшов із нього. І видужав хлопець тієї години!
Тоді підійшли учні насамоті до Ісуса й сказали: Чому ми не могли його вигнати? А Він їм відповів: Через ваше невірство. Бо поправді кажу вам: коли будете ви мати віру, хоч як зерно гірчичне, і горі оцій скажете: Перейди звідси туди, то й перейде вона, і нічого не матимете неможливого! Цей же рід не виходить інакше, як тільки молитвою й постом.»
Дівчина була сильною плавчихою, але вона вчилася плавати в басейні, де все було просто і безпечно. А тепер вона вирішила перепливти морську затоку, і це в неї вийшло! Їй сподобалося грати з хвилями, відчувати енергію руху солоної води. Потім, дуже задоволена тим, що змогла прийняти виклик моря, вона грілася на березі в променях полуденного сонця, відчуваючи приємну втому.
Наступного дня дівчині захотілося повторити свій заплив, і вона вийшла до моря раніше. Хвилі були не вищі, ніж учора, але вона чомусь відчула дивну втому. Дівчина насилу боролася з хвилями, які перетворилися на небезпечних монстрів. Вона відчула, що сили її убувають, запанікувала і, врешті-решт, почала відчайдушно кликати на допомогу. Здавалося, що пройшла ціла вічність, перш ніж з’явився рятувальний човен і сильні добрі руки витягнули її з води. Коли дівчина вже сиділа на березі, закутана в рушник і з чашкою гарячої кави в руках, вона запитала своїх рятувальників: «Я ніяк не можу зрозуміти, чому ж те, з чим я так легко впоралася учора, сьогодні виявилося неможливим?» Вона отримала таке пояснення: «Є час приливів і відливів, виникають сильні підводні течії. Іноді вони допомагають плавцеві, а іноді йому протидіють. Тому вам треба бути удвічі сильніше, щоб плавати тут щодня. Ми вже намучилися з людьми, які намагаються перепливти затоку, коли їм заманеться».
Мабуть, Христові апостоли були так само спантеличені, як ця дівчина. Раніше Ісус доручив їм без Його допомоги робити те ж саме, що і Він сам. Апостоли, мандруючи по двоє, мали зціляти хворих, воскрешати мертвих і виганяти демонів (10:8), і коли Ісус тільки починав проповідувати Царство Небесне на землях Галілеї, вони справлялися з цим завданням.
Але коли Христос повернувся з гори Фавор, Він виявив, що апостоли вже не справляються. Нагадаємо, що коли Мойсей спустився з гори Сінай, він побачив, що люди, змучені його довгою відсутністю, переступили Закон, вклонившись золотому тельцеві (Вих. 32:1-6). Ісус був розчарований не менше, ніж Мойсей. Адже до цього часу апостоли повинні були вже набути справжньої віри в Бога, яка допомогла б їм. А тепер Ісус бачив розгублені обличчя учнів, які, як плавчиха на другий день, зіткнулися із складнішим завданням, ніж їм доводилося вирішувати раніше. Їх віра випарувалася в той момент, коли вони найбільше її потребували. Можливо, вони думали, що назавжди набули влади зціляти і можуть із цього приводу не турбувати Господа зайвий раз.
Пізніше вся серйозність цієї проблеми підкреслюється вражаючою Христовою обіцянкою. Після того, як Ісус зцілив хлопчину, мабуть, хворого на епілепсією, Він каже Своїм учням: «Коли будете ви мати віру, хоч як зерно гірчичне <…> нічого не матимете неможливого!». Раніше, у притчі з 13-го розділу, гірчичне зерно (крихітне, яке проте дає початок квітучому дереву) уподібнювалося Царству Небесному (вірші 31-32), а тепер Ісус каже те ж саме про віру кожної людини.
Справа, звичайно ж, не в «розмірах» віри, а в тому, до якого Бога вона звернена. Якщо ви хочете побачити місяць, то неважливо, якого розміру ваше вікно. Ви нічого не побачите з найбільшого вікна, якщо воно виходить не на той бік, але досить найменшої щілки на потрібній стороні, щоб побачити небо. Так із справжньою вірою: коротка молитва єдиному істинному Богові творить великі справи, а старанне служіння якомусь вигаданому «богові» буде абсолютно даремним або навіть шкідливим.
Ісус знає, що апостоли ще не цілком прийняли того Бога, Який закликає їх до упокорювання і готовності вступити на хресний шлях услід за Ісусом. В останньому вірші Христос задає і апостолам, і нам ще одне завдання. Можливо, побачивши Місяць з правильного вікна, нам варто вивчити його детально за допомогою телескопа? Можливо, упізнавши істинного Бога, ми повинні знайти час і сили для більш зосередженої молитви і для посту, який допоможе виховати наш розум і серце. Якщо навіть апостолам була потрібна така дисципліна, то хто ми такі, щоб вважати за можливе впоратися без неї?