«Коли тільки рука твоя, чи нога твоя спокушає тебе, відітни її й кинь від себе: краще тобі увійти в життя одноруким або одноногим, ніж з обома руками чи з обома ногами бути вкиненому в огонь вічний. І коли твоє око тебе спокушає його вибери й кинь від себе: краще тобі однооким ввійти в життя, ніж з обома очима бути вкиненому до геєнни огненної. Стережіться, щоб ви не погордували ані одним із малих цих; кажу бо Я вам, що їхні Анголи повсякчасно бачать у небі обличчя Мого Отця, що на небі.
Син бо Людський прийшов, щоб спасти загинуле. Як вам здається: коли має який чоловік сто овець, а одна з них заблудить, то чи він не покине дев’ятдесятьох і дев’ятьох у горах, і не піде шукати заблудлої? І коли пощастить відшукати її, поправді кажу вам, що радіє за неї він більше, аніж за дев’ятдесятьох і дев’ятьох незаблудлих. Так волі нема Отця вашого, що на небі, щоб загинув один із цих малих.»
Одного разу наша сусідка гуляла із собакою пляжем. Раптом пес пирхнув і насторожився. Вона теж зупинилася і почала вдивлятися в щось, що лежало за лінією приливу. Виявилось, що це було дитинча тюленя, яке було винесене хвилею на берег і не могло добратися назад у море. Малюк був наляканий собакою і ще більше – людиною, цим незрозумілим звіром. Його реакція була несподіваною і забавною: звірятко підняло свої ласти, намагаючись закрити ними мордочку, – це було все, що він міг зробити для своєї безпеки.
Коли я почув цю історію, мій розум звернувся до Біблії – як і належить богословові. У прекрасному тексті Книги Ісаї (розділ 6) живий грізний Бог Ізраїлю з’являється перед пророком у Храмі, щоб покласти на нього особливу місію. Ісая думає, що настала його остання мить, оскільки, згідно традиції, ніхто не міг побачити Бога і залишитися в живих. Але тут навколо пророка почали літати серафими – найближчі до Бога ангели. У них шість крил, причому двома нижніми вони закривають ноги, а за допомогою двох інших роблять те ж саме, що і дитинча тюленя на пляжі. Серафими прикривають обличчя – у благоговінні перед красою і величчю живого Бога.
Саме в такій позі стоять і інші ангели на древніх зображеннях Царства Небесного або сцен Страшного Суду. Багато сучасних християн забувають, наскільки величний Бог, але древні євреї ніколи про це не забували. В їх книгах ангели, що оточують Божий трон і готові тут же летіти виконувати Його волю, майже завжди закривають свої обличчя.
Але от що важливе: ангелам, що наглядають за «малими цими», не треба закривати свої обличчя, їм дозволено дивитися прямо на Бога. От наскільки важливі для Господа ці «малі»!
Але хто ж вони? З попереднього уривка нам стало ясно, що це не лише слабкі діти, але і інваліди, хронічно хворі, літні люди, біженці, бездомні, а в багатьох культурах – ще і всі жінки. Це і той брудний жебрак, якого ви сторонилися учора на вулиці, і продавщиця, якій ви нагрубіянили, і бабуся, яка штовхає візок з усім своїм майном, і підліток, що підсів на наркотики, бо для нього не знайшлося роботи. Сучасна культура намагається не помічати подібних людей. Саме ми ховаємо від них свої обличчя, що є дивною пародією на ангелів, які ховають обличчя від Бога. Ми соромимося подібних людей, а Бог – ні. Ми не бажаємо знати про них, а Бог хоче допустити їх як можна ближче до Себе. Ми не вважаємо їх бажаними, а Господь бажає їх присутності в Царстві Божому. Наше суспільство відвертається від них, оскільки це суспільство відвернулося від Бога.
Іншу картину, намальовану в цьому уривку, нам уявити легше, хоча вона не менш вражаюча. Пастух залишає 99 овець і вирушає на пошуки однієї, що загубилася. Це стало сюжетом безлічі картин і християнських пісень. Але їх суть – усе в тій же турботі великого Господа про кожного з «малих цих». Він не скаже: «Що ж, не варто турбуватися про ту дивну і безглузду вівцю, яка відбилася від нашого великого стада, вона коштує недорого». Ні, саме ця єдина вівця важлива для Господа.
Що ж вийде, якщо ми з’єднаємо цю притчу з грізними попередженнями у віршах 8-9? Звичайно, Ісус зовсім не хотів, щоб ми розуміли Його буквально і починали відривати собі руки, ноги чи виривати очі. Таке самокатування – ознака психічного розладу, а не істинної святості. Як і жорно на шиї, що важить дві тонни, це сильне перебільшення, але воно підкреслює важливість сказаного.
Кожен, хто колись намагався відмовитися від шкідливої звички, знає, що іноді це подібно до спроби відрубати собі руку чи ногу. А відмовитися від поганого ставлення до інших людей майже так само важко, як вирвати своє око. Звички, про які каже Ісус у цьому уривку, особливо важко змінити. Відрубати «руку», яка не бажає давати милостиню бідним, або «ногу», яка відмовляється йти на допомогу в добродійну їдальню, вирвати «око», що не бажає помічати всіх слабких, уразливих, безпорадних навколо нас, – усе це ставить перед нами сьогодні таке ж серйозне завдання, яким воно було в Ісусові дні.