«Фарисеї ж, почувши, що Він уста замкнув саддукеям, зібралися разом. І спитався один із них, учитель Закону, Його випробовуючи й кажучи: Учителю, котра заповідь найбільша в Законі? Він же промовив йому: Люби Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією своєю думкою. Це найбільша й найперша заповідь. А друга однакова з нею: Люби свого ближнього, як самого себе. На двох оцих заповідях увесь Закон і Пророки стоять.
Коли ж фарисеї зібрались, Ісус їх запитав, і сказав: Що ви думаєте про Христа? Чий Він син? Вони Йому кажуть: Давидів. Він до них промовляє: Як же то силою Духа Давид Його Господом зве, коли каже: Промовив Господь Господеві моєму: сядь праворуч Мене, доки не покладу Я Твоїх ворогів підніжком ногам Твоїм. Тож, коли Давид зве Його Господом, як же Він йому син? І ніхто не спромігся відповісти Йому ані слова… І ніхто з того дня не наважувався більш питати Його.»
Я дивився по телевізору тенісний матч між двома сильними гравцями. Обоє грали добре, але під кінець гри в одного з них ніби відкрилося друге дихання, і він почав вигравати тайм за таймом, у результаті вигравши увесь матч.
Так само як кінець цього тенісного матчу, нас має здивувати кінець 22-го розділу Євангелія від Матвія. «Котра заповідь найбільша в Законі?» – запитали фарисеї. Відповідь Ісуса була настільки традиційною, що до неї неможливо було висунути жодної претензії, і настільки глибокою, що вона спантеличила всіх слухачів. І тоді настала Його черга запитати: «Месія – Син Давидів або Господь Давида, або ж той і другий одночасно?» Фарисеї ніколи раніше не задавалися подібним запитанням, і, звичайно ж, вони не знали, як на нього відповісти, хоча людина, яка стояла прямо перед ними, і була цією відповіддю.
Кожного разу, коли Ісус стикатиметься зі Своїми опонентами – під час Його арешту, на суді і на хресті – вони не знатимуть відповідь на це запитання, на противагу читачам Євангелія. Матвій хоче нам пояснити, що арешт Христа, Його тортури і розп’яття – це саме той шлях, який дозволить Ісусу виконати дві великі заповіді, про які Він нагадав. Ісус займе престол як істинний цар Ізраїлю, одночасно – і Син, і Господь Давида, щоб врятувати людей.
Тепер давайте подивимося на зовнішню, але не менш важливу сторону поєдинку між Ісусом і Його супротивниками. Багато єврейських учителів, що обговорювали питання про те, яка з 613 заповідей у Законі Мойсеєвому – більша (тобто головна), цілком погодилися б з Ісусовою відповіддю. Ці заповіді були частиною молитви, яку і тоді, і зараз правовірні євреї мали вимовляти щодня.
Але чи дійсно люди дотримували ці заповіді? У 15-му розділі Ісус вже говорив про те, що при молитві люди не повинні вимовляти ті слова, які не живуть в їх серцях і суперечать справам. Завданням Христа в Нагорній проповіді було пояснити людям, що дотримання правил, встановлених Законом, повинне доповнюватися відродженням їх сердець.
Але як цього можна досягти? Навіть ті люди, які все життя намагалися наслідувати Ісуса, черпаючи сили в Його милості і любові, добре знають, що серце не можна відродити миттєво. У ньому довго залишається безліч темних і брудних куточків, до яких дуже важко добратися, щоб вичистити їх покаянням і молитвою, освітити сяйвом любові.
Слова Ісуса про любов до Бога і ближнього набувають особливо глибокий сенс, коли ми сприймаємо їх у світлі всього Євангелія; адже Матвій розповідає нам про смерть Христа за гріхи світу, про Його воскресіння з Благою звісткою про початок нового життя. Тоді заповіді стають не лише правилами поведінки, але і запрошенням у той світ, де ненависть і гордість поступово зникнуть і їх місце займе любов.
Щось подібне відбувається і з поясненням Ісуса, хто такий Месія. У багатьох розділах Євангелія Матвій досить ясно говорить про те, що Ісус – «Син Давидів» (1:1, 20:30, та ін.). Але для багатьох євреїв того часу це титул царя, який здобуде військову перемогу над ворогами Ізраїлю. Але такий войовничий правитель навряд чи надихнув би людей любити всім серцем не лише Бога, але і своїх сусідів, як самих себе. Адже Ісус у Нагорній проповіді наполягає на тому, що «Бог» наших молитов – це Творець всього світу, Який любить Своє творіння цілком, а не лише одну його частину.
Але коли цей Бог втілився (Мф. 1:23), Господь Давида став і його Сином – не тим войовничим Месією, кого чекали євреї, а Сином Божим, Який принесе у світ рятівний, цілющий закон Його Отця. А «вороги», яких повергне Бог, будуть ворогами не лише Ізраїлю, але і всього людського роду: це гріхи і їх незмінна супутниця – смерть.
Оскільки ці гріхи ще володарюють над Ізраїлем, Ісус активно протидіє всім спробам Свого народу прославити Свій релігійний статус. Христос продовжуватиме Свою роботу аж до самого хреста, знаючи, що смерть може перемогти тільки Він сам, зустрівшись з нею в двобої.