«Тоді з ними приходить Ісус до місцевости, званої Гефсиманія, і промовляє до учнів: Посидьте ви тут, аж поки піду й помолюся отам. І, взявши Петра й двох синів Зеведеєвих, зачав сумувати й тужити. Тоді промовляє до них: Обгорнена сумом смертельним душа Моя! Залишіться тут, і попильнуйте зо Мною… І, трохи далі пройшовши, упав Він долілиць, та молився й благав: Отче Мій, коли можна, нехай обмине ця чаша Мене… Та проте, не як Я хочу, а як Ти… І, вернувшись до учнів, знайшов їх, що спали, і промовив Петрові: Отак, не змогли ви й однієї години попильнувати зо Мною?… Пильнуйте й моліться, щоб не впасти на спробу, бадьорий бо дух, але немічне тіло. Відійшовши ще вдруге, Він молився й благав: Отче Мій, як ця чаша не може минути Мене, щоб не пити її, нехай станеться воля Твоя! І, прийшовши, ізнову знайшов їх, що спали, бо зважніли їм очі були. І, залишивши їх, знов пішов, і помолився втретє, те саме слово промовивши. Потому приходить до учнів і їм промовляє: Ви ще далі спите й спочиваєте? Ось година наблизилась, і до рук грішникам виданий буде Син Людський… Уставайте, ходім, ось наблизився Мій зрадник!»
Жила-була маленька дівчинка, якій ніколи не доводилося бачити свого батька засмученим. Скільки вона себе пам’ятала, батько завжди їй посміхався – коли тримав її на руках, коли грав з нею, учив ходити, водив до школи. Якщо вона забивалася, посмішка батька і його ніжний поцілунок допомагали їй забути про біль. Якщо в неї виникали проблеми, батько намагався веселим жартом відвернути її від усіх тривог.
Але одного разу щось сталося. Коли батько повернувся додому, у нього був такий погляд, якого його дочка ніколи раніше не бачила. Він пішов прямо до себе в спальню, оплакуючи смерть своєї сестри. Його дочка завжди пам’ятатиме звуки, які, як їй здавалося, не може видавати здоровий, сильний, тридцятирічний чоловік. Це було початком дорослішання дівчинки. Вразливість її батька, що виявилася несподівано, шокувала її навіть більше, ніж смерть тітки і усе, що за цим сталося.
Я думаю, що подія в Гефсиманії так само шокувала апостолів. Так, вони вже кілька разів бачили Ісуса сумним. Він бував засмученим, коли учні Його не розуміли. Він гнівався на людей, які звинувачували Його, невірно тлумачили Його слова і висували проти Нього самі немислимі звинувачення. У Нього були напружені стосунки навіть з власною сім’єю.
Але учні завжди бачили Ісуса сильним. У Нього завжди була напоготові чергова історія або жарт, щоб повернути будь-яке каверзне питання проти Свого супротивника. У Його уяві завжди жив прекрасний образ Царства Божого, про який Він завжди був готовий повідати. У Його учнів завжди були питання, а в Нього – відповіді.
Що ж сталося тепер?
Ісус, ніби в нічному кошмарі, бачив чашу, що стоїть перед Його очима. Це була не чаша з вином Таємної вечері, а та чаша, про яку говорили пророки і Він Сам, відповідаючи Якову та Івану (20:22-23).
Чаша Божого гніву.
У той момент Ісус ще не був готовий випити її вміст. Він не був героєм, що гордо крокує назустріч своїй смерті. Ісус – це не Сократ, що спокійно випив отруту і заборонив своїм друзям оплакувати його, оскільки після смерті йому буде в сто разів краще, ніж за життя.
Навпаки, Ісус був засмучений і пригнічений. Заглянувши в пітьму, Ісус побачив демонів, що дивляться на Нього з усмішкою. І Він знову і знову благав Отця позбавити Його від цих випробувань. Він просив, щоб Його учні молилися: Господи, нехай минуть нас ці випробування!
Але Бог не міг виконати це благання улюбленого Сина.
За першою несамовитою і відчайдушною молитвою Ісуса йде друга, за нею – третя. Спочатку було відверте прохання – «Отче Мій, коли можна, нехай обмине ця чаша Мене» (в. 39). Потім ми чуємо відгомони молитви «Отче наш»: якщо ця чаша не може минути Мене, «нехай станеться воля Твоя» (в. 42).
Можливо, учні Христові не усвідомлювали, що все це має безпосереднє відношення до самого Ісуса. Але Він жив згідно Своєї Нагорної проповіді: коли Ісуса ганьбили, у відповідь Він благословляв Своїх ворогів. Це друга розповідь про духовну боротьбу і перемогу Ісуса: перша історія – про спокусу Ісуса в пустелі (4:1-11).
Вражаючий урок, піднесений апостолам, може нам дуже пригодитися, якщо ми навчимося під час молитви не спати, пам’ятаючи про долю Ісуса. Ми знаємо, що кожної хвилини хтось стикається з пітьмою і жахом – хворобою, смертю, тяжкою втратою; хтось піддається тортурам, страждає від втрати близьких людей у катастрофі. Можливо, ці страждальники подумки волають до нас, щоб ми пам’ятали про їх долю і молилися разом з ними.
І в цій справі відстань – не перешкода. Будь-якого дня ми можемо бути покликані схилити коліна біля вмираючого в Найробі, біля мученика за віру в Бірмі, поряд нью-йоркця, що втратив роботу… Одного разу ми повинні усвідомити, що всі наші друзі, сусіди і близькі – навіть люди, на яких ми завжди сподівалися, – теж вразливі. Адже якщо навіть Ісус потребував підтримки Своїх учнів, наскільки ж сильно цього потребує кожен з нас…
І коли ми відчуємо, що земля починає йти в нас з-під ніг (а це рано чи пізно станеться), це означатиме, що нам пора попрямувати до Гефсиманії. Адже Господь світу, якому належить уся влада на землі (28:18), теж був там – і задовго до нас.