«А вони схопили Ісуса, і повели до первосвященика Кайяфи, де зібралися книжники й старші. Петро ж здалека йшов услід за Ним аж до двору первосвященика, і, ввійшовши всередину, сів із службою, щоб бачити кінець. А первосвященики та ввесь синедріон шукали на Ісуса неправдивого свідчення, щоб смерть заподіяти Йому, і не знаходили, хоч кривосвідків багато підходило. Аж ось накінець з’явилися двоє, і сказали: Він говорив: Я можу зруйнувати храм Божий, і за три дні збудувати його. Тоді первосвященик устав і до Нього сказав: Ти нічого не відповідаєш на те, що свідчать супроти Тебе? Ісус же мовчав. І первосвященик сказав Йому: Заприсягаю Тебе Живим Богом, щоб нам Ти сказав, чи Христос Ти, Син Божий? Промовляє до нього Ісус: Ти сказав… А навіть повім вам: відтепер ви побачите Людського Сина, що сидітиме праворуч сили Божої, і на хмарах небесних приходитиме! Тоді первосвященик роздер одежу свою та й сказав: Він богозневажив! Нащо нам іще свідки потрібні? Ось ви чули тепер Його богозневагу! Як вам іздається? Вони ж відповіли та сказали: Повинен умерти!
Тоді стали плювати на обличчя Йому, та бити по щоках Його, інші ж киями били, і казали: Пророкуй нам, Христе, хто то вдарив Тебе?…»
Чи доводилося вам колись бачити, як дві людини, що говорять різними мовами, спілкуються, не розуміючи один одного?
Іноді це виглядає смішно і ефектно. Одного разу я з розчуленням спостерігав за тим, як моя п’ятирічна дочка, що говорить англійською, грала з дівчинкою-француженкою її ж віку. Вражаюче, наскільки добре можна зрозуміти один одного за допомогою жестів і інтонацій, сидячи в одній пісочниці.
Іноді це навіть лякає. Якось на моїх очах два автомобілісти сварилися через невелику аварію. Кожен з них все голосніше і голосніше кричав своєю мовою (один – німецькою, другий – італійською), неначе це могло допомогти вирішити проблему.
Тепер ми бачимо, що між Ісусом і Кайяфою теж відбувається розмова без всякої надії на взаєморозуміння, оскільки почалося вирішальне зіткнення двох світоглядів. Обидва співрозмовники говорять арамейською – та все ж різними мовами, оскільки в Ісуса і Кайяфи були різні способи сприймати і описувати світ.
Основні питання, що викликали суперечку, стосувалися Храму і месіанства. Кайяфа знав, що Ісус очолює рух за Царство Боже, що Він зробив якісь незвичайні дії в Єрусалимському Храмі. Кайяфі здавалося, що Ісус хоче заявити про Свою владу над Храмом, тоді як ця влада належить йому самому як первосвященику. Більше того, Кайяфа вважався Божим помазаником, тобто «месією» (нагадаємо, що це слово буквально означає «помазаний»). Головним теоретичним питанням були стосунки між довгожданим Царем, помазаним Богом, і священством, – чи належить їм правити країною разом або Цар повалить первосвященика. Можливо, Кайяфа не сильно замислювався над теоретичними питаннями, оскільки його важким практичним завданням було підтримувати мир з Римом і тримати баламутів чимдалі від Єрусалиму. Тому Кайяфа говорив мовою реальної політики.
Проте Ісус жив в іншому світі. Мандруючи по Галілеї і всій Юдеї, Він говорив про те нове Царство Боже, яке затьмарить будь-який храм. У людей складалося враження, що поряд з Ісусом вони є присутніми на великому святі в Храмі: вони отримували зцілення і прощення гріхів, вони відчували любов і присутність Божу. Їм не треба було для цього йти в Храм, оскільки Царство Боже саме наближалося до них, щоб прийняти їх.
Ісус говорив мовою того Божого світу, що пробуджувався навколо Нього. Ісус передбачав, що Храм буде зруйнований, але зовсім не стверджував, що Він Сам буде його руйнівником. Можливо, лжесвідки відтворили спотворену версію Ісусових слів, які наведені, наприклад, у віршах Мт. 24:2 або Ів. 2:19. Ісус говорив про неминуче руйнування Храму, бо в той час Храм вже не виконував свою місію. Через це багато ізраїльтян більше не відгукувалися на заклик Божий бути світлом світу, а встали на шлях заколоту.
Ісус довго мовчав, розуміючи, що Він все одно не зможе нічого пояснити Кайяфі. Врешті-решт первосвященик почав заклинати Ісуса сказати хоч щось, що дозволить обґрунтувати вирок, який йому доведеться пред’явити римському наміснику. І тоді Ісус заговорив, – але мовою біблійних пророцтв, яка давно стала і Його власною мовою.
На питання Кайяфи про Його месіанство Ісус фактично відповів «так», але лише побічно: «Ти сказав». (Він відповів так само Юді у вірші 26:25) Напевно, під час суду це був спосіб уникнути слів, які могли здатися зарозумілими чи гордовитими. Але услід за цим Ісус цитує 7-й розділ Книги пророка Даниїла, даючи цим ясно зрозуміти, що Він сприймає Свою місію як втілення біблійного месіанства.
Мова Ісуса і мова Кайяфи належать двом світам, які не лише несумісні, але і повинні зіткнутися в двобої. Ісус ставить Своє життя на те, що Бог – на Його боці, про що говорилося у вірші 24:30. Слова Ісуса є відгомоном початку Псалму 110(109), де сказано, що Месія сидітиме праворуч від Господа.
З цієї миті події підуть так, як було задумано Кайяфою: тепер він може пред’явити Ісусові звинувачення в богохульстві, пояснити натовпу, що Він самозванець, брехун, якій відводить Ізраїль зі шляху істинного. А римлянам можна буде сказати, що Ісус – лжемесія, тобто бунтівник, супротивник їх влади. Після цього всі, хто був присутній на суді, безладно покинули приміщення, негайно продемонструвавши своє ставлення до Ісуса.
Так закінчилася напружена зустріч Христа з первосвящеником, залишивши невирішеним одне важливе питання, приховане в глибині євангельського тексту. Як можна говорити правду за ситуації, коли брехня, спотворення фактів, несправедливість і марнославство повністю спотворюють значення слів? Як церква може правдиво говорити про Христа сьогодні, коли вона стикається із соціальними, політичними і релігійними поглядами, що створили свою власну мову? Кожен, хто намагався говорити правду в небезпечних ситуаціях, знає, що люди практично завжди неправильно розуміли їх. Коли християнин, який бажає залишитися вірним Ісусу, має мовчати, а коли говорити, причому так, щоб істинна мудрість могла бути почута?