«А Петро перед домом сидів на подвір’ї. І приступила до нього служниця одна та й сказала: І ти був з Ісусом Галілеянином! А він перед всіма відрікся, сказавши: Не відаю я, що ти кажеш… А коли до воріт він підходив, побачила інша його та й сказала приявним там людям: Оцей був з Ісусом Назарянином! І він знову відрікся та став присягатись: Не знаю Цього Чоловіка!… Підійшли ж трохи згодом присутні й сказали Петрові: І ти справді з отих, та й мова твоя виявляє тебе. Тоді він став клястись та божитись: Не знаю Цього Чоловіка! І заспівав півень хвилі тієї… І згадав Петро сказане слово Ісусове: Перше ніж заспіває півень, відречешся ти тричі від Мене. І, вийшовши звідти, він гірко заплакав…»
У романі «Думають…» англійський письменник Девид Лодж розповідає історію жінки, яка виявила після смерті улюбленого чоловіка, що він кілька років зраджував їй.
У цей час вона зустрічає ученого, який переконує її в тому, що комп’ютери нічим не відрізняються від людей, оскільки вони теж можуть думати самостійно. Жінка відчуває, що це не так, але в неї немає упевненості у своїй правоті.
Наприкінці книги вона повертається у свій старий будинок і знаходить старі сімейні фотографії. Настає момент, коли вся її образа і злість йдуть, жінка від щирого серця прощає чоловіка і починає гірко плакати. Так вона знаходить відповідь на питання, чого комп’ютер ніколи не зможе зробити: сльози – основна ознака людини.
Сльози Петра наприкінці цієї історії – це його відмінність від реакції Юди на провину в зраді (про цю реакцію ми дізнаємося з наступного розділу). Як підкреслює апостол Павло, істинне покаяння веде до життя, а безплідні докори сумління – до смерті (див. 2Кор. 7:10). Гіркі сльози Петра, що оплакує своє ганебне зречення від Ісуса, були ознакою життя. А гіркота і злість Юди вели його навпростець до ганебної смерті.
Сльози Петра накопичувалися давно. Спочатку була його спроба пройтися по воді, що закінчилася принизливою невдачею (14:28-31), потім Ісус відчитав його, назвавши сатаною (16:23). Петро був спантеличений тим, що в Єрусалимі Ісус не захотів скористатися готовністю народу визнати Його Месією. Намагаючись захистити Ісуса в саду Гефсиманському за допомогою зброї, Петро, як виявилось, тільки підвів свого Учителя.
І от тепер втомлений, переляканий Петро, як відданий учень, пішов за заарештованим Ісусом і прямо потрапив у пастку. Три короткі питання від служниць і придворного (що уловив акцент Петра) встромилися в нього, як голки в повітряну кульку, і внутрішній світ апостола вибухнув зреченням від Христа і потоком гірких сліз.
Усе це особливо сумно, бо усі ми можемо опинитися в подібній ситуації, незважаючи на всі відмінності епох і культур. Пізня ніч, замутнена свідомість після вечері з вином, несподівані небезпечні події – і лише декілька запитань від незнайомих людей.
– Адже ти не один з Ісусових прихильників?
– Ніхто тут насправді не вірить в Ісуса, чи не так?
– Ну, цікавитися Ісусом – це нормально, але ж не варто захоплюватися Ним, вірно?
Можливі і тонші провокації, коли ворог знаходить незачинений потайний хід у нашу підсвідомість. Усе це красномовно свідчить про психологічну достовірність історії Петра, яка в усіх чотирьох Євангеліях співпадає в усіх деталях. Звичайно ж, ця історія покликана підтвердити, що Ісус був істинним пророком, оскільки він заздалегідь передбачав вчинок Петра. Але, можливо, розповідь про зречення Петра мала стати попередженням для тих членів ранньої церкви, які починали своє служіння з ентузіазмом, але втрачали увесь свій запал на півдорозі. І сьогоднішня церква стикається з такою ж проблемою.
За часів раннього християнства безліч людей (як великих лідерів, так і простих служниць) піддавалася допитам, переслідуванням, тортурам. Якби через 200 років Петро міг побачити тих безневинних християн, які вважали за краще бути розірваними левами в амфітеатрі, ніж відректися від Христа, він, можливо, зрозумів би, що його негативний приклад послужив хорошу службу. А що він міг би подумати, побачивши нашу церкву сьогодні?