«А коли настав ранок, усі первосвященики й старші народу зібрали нараду супроти Ісуса, щоб Йому заподіяти смерть. І, зв’язавши Його, повели, та й Понтію Пилату намісникові віддали.
Тоді Юда, що видав Його, як побачив, що Його засудили, розкаявся, і вернув тридцять срібняків первосвященикам і старшим, та й сказав: Я згрішив, невинну кров видавши. Вони ж відказали: А нам що до того? Дивись собі сам… І, кинувши в храм срібняки, відійшов, а потому пішов, та й повісився… А первосвященики, як взяли срібняки, то сказали: Цього не годиться покласти до сховку церковного, це ж бо заплата за кров. А порадившись, купили на них поле ганчарське, щоб мандрівників ховати, чому й зветься те поле полем крови аж до сьогодні. Тоді справдилось те, що сказав був пророк Єремія, промовляючи: І взяли вони тридцять срібняків, заплату Оціненого, що Його оцінили сини Ізраїлеві, і дали їх за поле ганчарське, як Господь наказав був мені.»
Можливо, найцікавішим у цій історії є питання про характер розкаяння Юди.
У судочинстві багатьох країн є положення, що люди, які потрапили до в’язниці навіть за тяжкі карні злочини, можуть бути достроково умовно звільнені (чи їм скоротять термін ув’язнення) у разі їх щиросердого розкаяння. Цей принцип немає сили, коли людина, хибно звинувачена в злочині, відмовляється демонструвати розкаяння; вона залишається у в’язниці набагато довше, ніж той, хто погодився визнати себе винним. Щонайменше кілька систем правосуддя намагаються довести важливість готовності людини правильно оцінити наслідки своїх вчинків.
Але є різні рівні розкаяння. Наприкінці попереднього розділу ми переконалися, що між істинним покаянням Петра і жалем Юди про свою зраду лежить величезний вододіл. Здавалося б, ці два випадки схожі як дві краплі води, але вони впали на різні схили однієї гірської вершини і поповнили річкові потоки різних країн (наприклад, один попрямував до Мертвого моря, а другий – до Середземного).
І жаль, і покаяння починаються з того, що ми дивимося на свій вчинок як на помилку. Але шкодування своєї негідної поведінки може супроводжуватися гнівом, контр звинуваченнями, ненавистю до себе і людей; кінець кінцем, воно веде до саморуйнування. Покаяння, яке обрав Петро, веде шляхом сорому, сліз і повертає до життя.
Первосвященики і старійшини навіть не шкодували за тим, що вони скоїли вночі, вважаючи, що це був їх обов’язок стосовно Бога і своєї країни. Для цих лідерів було байдуже, винен Ісус або ні, але важливо було не накликати гнів римлян на Ізраїль і, головне – на них самих. Тому вони хотіли підкинути Риму чергового лжемесію – у надії, що тоді окупанти залишать їх у спокої.
От чому ніхто зі священиків не відгукнувся, коли Юда прийшов у Храм, з гіркотою намагаючись повернути гроші, які спокусили його. У цій історії є доля іронії, бо вона розповідає не лише про зрадника Юду, але і про початок кінця Храму. Цей «дім Божий» виявився побудованим на піску, і йому належить з тріском рухнути. Ісус велів горі Храмовій кинутися в море, і вона готова це зробити. Месія перевернув столи, зупинивши жертвопринесення, – і от тепер священики не хочуть допомогти людині, яка прийшла до них, визнавши свою провину. Первосвященик не послухався попереджень Христових – і вся храмова система починає розсипатися.
Трагедія Юди – непідробна, жахлива, що триває вічність. Але трагедія Храму ще глибша, оскільки його офіційні хранителі були настільки зайняті своїми політичними інтригами, що не бачили, як фундамент їх будинку тоне в піску, а в його кам’яній кладці вже з’явилися небезпечні тріщини.
Цікаво, чи зможемо ми глибше заглянути в душу нещасного Юди? Чому він розкаявся у своїй зраді, тільки коли Ісуса засудили до смерті? Можливо, Юда сподівався, що Ісус дасть Кайяфі таку вражаючу відповідь, яка переконає всіх. Можливо, Юда вірив, що завдяки створеній їм небезпечній ситуації Бог пошле на допомогу Ісусу 12 легіонів ангелів, які переможуть римлян. Але ці припущення не пояснюють тридцяти срібників, хоча зло далеко не завжди послідовне і не може бути пояснене раціонально.
Між тим Ісус – на шляху до римського правителя.
Окрім Нового Заповіту, ми знаємо про Понтія Пилата і з інших джерел – в основному, з книг римського історика Юдеї Йосипа Флавія (єврея за походженням). Пилат був державним чиновником, за провинності відісланим з Риму на посаду «прокуратора» (правителя, губернатора) невеликої провінції. Його звинувачували у свавіллі і жорстокості, він дозволяв своїм солдатам вбивати неозброєних людей, використовував гроші із скарбниці Храму на будівництво акведука. Такими методами Пилат правив Юдеєю десять років (26-36 рр. Р. Х.), і коли нарешті прокуратор був відкликаний, країна зітхнула з полегшенням.
Саме перед цим чоловіком належало з’явитися Ісусові, з яким Матвій познайомив нас у своєму Євангелії. Раніше ми бачили, що зустріч Ісуса і Кайяфи була зіткненням двох світів, між якими неможливе взаєморозуміння. А зустріч Ісуса з Назарету з Понтієм Пилатом означає вирішальний поєдинок між Христом і представником кесаря – самозваного володаря світу. І нам, читачам Євангелія, належить з трепетом спостерігати за тим, чия влада буде виправдана Богом – влада мовчання, страждання і любові чи влада «правосуддя» на догоду Риму. Це найважливіша частина того, що євангелісти намагаються нам повідати про значення Хреста.