«А коли Він зійшов із гори, услід за Ним ішов натовп великий. І ось підійшов прокажений, уклонився Йому та й сказав: Коли, Господи, хочеш, Ти можеш очистити мене! А Ісус простяг руку, і доторкнувся до нього, говорячи: Хочу, будь чистий! І тієї хвилини очистився той від своєї прокази. І говорить до нього Ісус: Гляди, не розповідай нікому. Але йди, покажися священикові, та дар принеси, якого Мойсей заповів, їм на свідоцтво.
А коли Він до Капернауму ввійшов, то до Нього наблизився сотник, та й благати зачав Його, кажучи: Господи, мій слуга лежить удома розслаблений, і тяжко страждає. Він говорить йому: Я прийду й уздоровлю його. А сотник Йому відповів: Недостойний я, Господи, щоб зайшов Ти під стріху мою… Та промов тільки слово, і видужає мій слуга! Бо й я людина підвладна, і вояків під собою я маю; і одному кажу: піди то йде він, а тому: прийди і приходить, або рабові своєму: зроби те і він зробить. Почувши таке, Ісус здивувався, і промовив до тих, хто йшов услід за Ним: Поправді кажу вам: навіть серед Ізраїля Я не знайшов був такої великої віри! Кажу ж вам, що багато-хто прийдуть від сходу та заходу, і засядуть у Царстві Небеснім із Авраамом, Ісаком та Яковом. Сини ж Царства повкидані будуть до темряви зовнішньої буде там плач і скрегіт зубів!… І сказав Ісус сотникові: Іди, і як повірив ти, нехай так тобі й станеться! І тієї ж години одужав слуга його.»
«Хто тут головний? Хто відповідає за все, що тут відбувається?» – запитав поліцейський, що несподівано з’явився в дверях. Усі принишкнули. До цього моменту вечірка була чудовою, можливо, трохи шумною, але дуже веселою. Ми зрозуміли, що хтось із сусідів поскаржився на шум. Студент, у чиєму будинку ми влаштували вечірку, виглядав боязко. «Ну, загалом, ніхто не відповідає, – сказав він, – але це мій будинок». Тоді поліцейський заявив: «Що ж, з цієї миті головний – я. І я говорю, що цей шум має припинитися цієї ж хвилини». З цими словами поліцейський вийшов, і ми всі пішли за ним, вечірка була закінчена. У цієї людини було право втрутитися: на ньому була поліцейська форма, у руках – рація, і закон був на його боці. Не треба було особливо прозорливим, щоб це зрозуміти.
Але коли Ісус спустився з гори після проповіді, на Ньому не було ніякої форми і не було організацій, до яких Він міг би звернутися за підтримкою. Наприкінці попереднього розділу Матвій каже, що натовпи народу були уражені тим, що Ісус учив їх «як можновладний», подібно до того поліцейського, який перервав шумну вечірку. Але чи не було це блефом? Чи дійсно він «відповідав» за те, що відбувається? Що б це могло означати? Наступна частина Євангелія (розділи 8 і 9, до початку проповіді в 10-му розділі) здебільшого розповідає про те, як на практиці проявлялися авторитет, влада, сила Ісуса. Усе починається з двох маленьких історій про прокаженого і слугу центуріона, яких зцілив Ісус, але суть далеко не в цьому.
Зціляючи прокаженого, Ісус дарує друге життя ізраїльтянинові. Історія стосунків Ісуса з римським сотником означає, що віра в Христа починає поширюватися не лише серед євреїв. Це є знаком того, що Господь хоче здійснити об’єднання людей усіх націй спільною вірою. Дві ці розповіді утворюють невелике вікно, крізь яке можна поглянути на все Євангеліє.
Стати прокаженим («проказою» називали кілька видів небезпечних шкірних захворювань) у ті часи означало не лише біль і зовнішню потворність, але і соціальне вигнання. Хворим на проказу треба було знаходитися на великій відстані від усіх інших. Боячись заразитися, до прокажених ніхто не наближався, нікому і на думку не спадало доторкнутися до них. Можна собі уявити, як здригнулися спостерігачі, коли Ісус підійшов до нещасного хворого і доторкнувся до нього. Але як же був приголомшений сам прокажений, коли від цього дотику Христового по всьому його тілу розлилося тепло і почуття здоров’я та життя, що повернулися. Так несподівано він був підхоплений рухом до відродження Божого народу.
У Євангелії вже було сказано, що Ісус прийшов не руйнувати Закон, а виконувати його (5:17). Прокаженому потрібне було не лише зцілення тіла, але і відновлення його соціального і сімейного статусу. Без офіційного визнання, що зцілений здоровий, він не міг повернутися до свого колишнього життя, стати повноправним ізраїльтянином. Тому Ісус радить йому пройти звичайну процедуру – показатися священику і принести необхідну жертву.
Але найбільше вражає віра в можливості Ісуса язичника – офіцера римської армії з Капернауму. Коли захворів його слуга, сотник не сумнівався, що Ісус має не меншу владу над життям і здоров’ям людей, ніж влада командира над солдатами чи хазяїна над рабами. Ісус каже, що в цієї людини – така сила віри, якої Він не зустрічав серед ізраїльтян. За це сотник отримав особливу винагороду: йому було дано по вірі його – слуга видужав.
Хоча Ісус знав, що ще не прийшов час для язичників увійти до Царства Божого (див. 10:5,6), віра сотника була першим знаком того, що це скоро станеться. Тоді настане велике свято, і, згідно з Писанням, до Авраама, Ісака та Якова (родоначальників Ізраїлю) приєднається безліч людей зі всього світу. В той же час Ісус з гіркотою передбачав, що багато Його одноплемінників відмовляться вірити і не будуть допущені в Царство Небесне. Занепокоєння Ісуса про долю Його народу чутне упродовж усього Євангелія, усього Нового Заповіту – і до цього дня.
Сьогодні християн хвилює питання: що означає визнати владу Ісуса і підкорятися Йому? Що означає називати Його «Господом» і жити відповідно до цього? Ніщо в Новому Заповіті не вказує на те, що це означає визнання Його надприродної сили і доброти, здатності обдарувати нас особливим блаженством або успіхом. Віра – у християнській термінології – означає звістка про те, що живий Бог ввірив Свою владу Ісусові для спасіння світу (див. 28:18).
Якщо поліцейський використовував владу для того, щоб припинити студентське свято, то Ісус використовує Свою владу, щоб почалося куди більше свято. І Він запрошує нас брати участь у ньому.