Що може використати Бог, аби привернути нашу увагу? Що могло б переконати людське створіння, тобто нас, які почали заколот, що творіння йде не тим шляхом, який визначив Бог?
К. С. Льюїс запровадив вираз «біль, мегафон Бога». «Бог шепоче до нас у приємні для нас моменти, говорить до нашої свідомості, але кричить у нашому болі», – каже він. «Біль – це Його мегафон, аби пробудити глухий світ»[1]. Слово мегафон дуже доречне через його природний гучний аж до болю звук. Коли я забив палець ноги чи вивихнув коліно, біль голосно повідомляє моєму мозку, що щось трапилося. Так само й існування страждань на цій землі, у чому я переконаний, є гучним сигналом для всіх нас, що щось не так. Він зупиняє нас на наших шляхах і змушує задуматися над іншими цінностями.
В одній байці розповідається про стадо диких кроликів, яких вигнали з їх домівок через один будівельний проект. Вирушивши в дорогу, вони зустрілися з новою породою кроликів, великих і красивих, з шовковистою, блискучою шерстю і з міцними кігтями та зубами. Як вам вдається так добре жити? – питають дикі зайці. Хіба вам не доводиться шукати поживи? Свійські кролики пояснюють, що їжу їм дають, і здебільшого у формі моркви і яблук, кукурудзи і кормової капусти. Життя в них просто прекрасне.
Але через кілька днів дикі зайці помічають, що один з найогрядніших і лискучих кроликів десь зник. О, таке час від часу стається, – пояснюють приручені кролики. Але ми не дозволяємо цьому факту втручатися в наше життя. Є стільки всього хорошого, чим варто насолоджуватися. Врешті-решт дикі зайці виявляють, що земля, на якій живуть кролики, всіяна пастками, а над їхніми головами, «як туман», нависає смерть. Ручні кролики взамін па шикарне, комфортне життя добровільно погодилися закривати очі на один факт: неминучу загрозу смерті.
Ця байка має свою мораль. Точно як товсті, лискучі кролики, ми можемо вірити – і дехто таки вірить – що єдина мета в житті – це мати комфорт. Жити в достатку, будувати собі красиві будинки, насолоджуватися смачною їжею, займатися сексом, жити хорошим життям. Ось і все. Але наявність страждань значною мірою ускладнює такий стиль життя – допоки ми обираємо носити на очах пов’язку, так само як закривали очі на факт зникнення одного із своїх свійські кролики.
Важко повірити в те, що світ існує лише для того, щоб я міг розважатися, тоді як третина світу лягає спати голодною. Важко повірити, що єдина мета життя – почуватися добре, тоді як я бачу, як на дорогах на смерть розбиваються підлітки. Якби я спробував вдатися до гедонізму, політики насолоди життям, страждання і смерть підстерігали б мене неподалік, переслідуючи мене, нагадуючи мені про те, яким би порожнім було життя, якби цей світ був таким, яким я знав його завжди.
Інколи у формі шуму, інколи у формі крику, але страждання – це «надзвичайно гучний поголос» про те, що загальний стан людства прийшов у несправність. Щось негаразд із цим життям війн, жорстокості і людської трагедії. Той, хто хоче бути задоволеним цим світом, хто хоче вірити, що єдина мета життя – це задоволення, повинен ходити по світу з пов’язкою на вухах, бо мегафон болю лунає дуже гучно.
Три століття тому французького математика Блеза Паскаля турбували деякі його друзі, які, на його погляд, уникали найбільш важливих речей у житті. Ось як він їх охарактеризував, створивши майже пародію:
«Я не знаю, хто родив мене на цей світ, ані що це за світ, ані ким є я сам. Я страшний невіглас щодо всього… Все, що мені відомо, то це що незабаром я маю померти, але про що я знаю ще менше, то це про смерть, якої мені не уникнути.
Так само як я не знаю, звідки я прийшов, я не знаю куди йду. Я знаю тільки те, що покидаючи цей світ, я або впаду в небуття, або в руки злого Бога, так і не знаючи до якого з цих двох станів я буду приречений назавжди. Ось у такому я стані, у стані повної кволості і непевності. І з усього цього я роблю висновок, що я маю провести всі дні свого життя не переймаючись тим, що має зі мною статися. Можливо я міг би знайти вирішення своїх сумнівів, але я не завдаватиму собі такого клопоту, і навіть не намагатимуся шукати».
Паскаль хитав головою, дивуючись цим людям, які переймалися дрібницями чи навіть якимись важливими речами, тим часом ігноруючи найважливішим. «Це якесь незбагненне зачарування і надприродна дрімота»[2], – сказав він.
Деякі інші релігійні діячі намагаються заперечити увесь біль, або піднятися вище нього. Однак Християнство починається з твердження, що страждання існують, при чому існують як доказ нашого гріхопадіння. Хтось може заперечувати Християнське пояснення появи страждань – тобто те, що вони у світі в результаті недорозвиненої людської свободи – як пояснення, яке їх не задовольняє. Але концепція прекрасного, але впалого в гріх світу, щонайменше відповідає відомій нам реальності. Вона пасує двоякій природі цього світу, і нам самим.
Ми схожі на тих, хто вижив в аварії корабля, на Робінзона Крузо, викинутого на берег з атрибутами з іншої землі. Саме цей аспект Християнства змусив Честертона сказати: «Сучасні філософи неодноразово говорили мені, що я на своєму місці, а я все одно почувався пригніченим, неохоче погоджуючись з цим. Але я також чув, що я не в тому місці, і моя душа співала від радості, як пташки весною». Оптимісти говорили йому, що цей світ є найкращим з можливих світів, але він ніяк не міг з цим погодитися. Християнство в його очах мало більше змісту, бо воно вільно визнавало, що його просто висадили на повсталій планеті.
«Важливим було те, – підсумовує Честертон, – що це повністю спростувало причини для оптимізму. І в той момент, коли сталося це спростування, настало раптове полегшення, схоже на те, коли вивихнута кістка стає на своє місце. Я часто називав себе оптимістом, аби уникнути надто очевидного блюзнірства песимістів. Але весь оптимізм став звичайною фальшю і засмученням саме з тієї причини, що він завжди намагався довести той факт, що ми підходимо цьому світу. Християнський же оптимізм оснований на тому факті, що ми цьому світу не підходимо»[3].
Звичайно, інколи мегафон болю дає протилежний ефект: я можу відвернутися від Бога через те, що Він допускає такі нещастя. З іншого боку, біль може, і так сталося з Честертоном, привести мене до Бога. Я можу повірити Богу, коли Він каже, що цей світ не при своєму розумі, і прийняти на віру, що Він готує досконале місце для тих, хто піде за Ним на цій змордованій болем землі.
Важко бути творінням. Ми думаємо, що достатньо великі, аби самим керувати нашим світом, без таких непотрібних речей як біль і страждання, що нагадують нам про нашу залежність. Ми думаємо, що ми достатньо мудрі, щоб приймати власні рішення щодо моральності, щоб жити правильно і без мегафону болю, що сурмить нам у вуха. Ми помиляємося, як доводить історія Едемського Саду. Чоловік і жінка у світі без страждань повстали проти Бога.
Однак ми, ті, що з’явилися після Адама і Єви, маємо вибір. Ми можемо повірити Богові. Або можемо винуватити Його, але чомусь не себе, за цей світ.
[1] К. С. Льюіс. Проблема Болю. Нью-Йорк: Макміллан Компані, 1962.
[2] Блез Паскаль. Думки. Нью-Йорк: І. П. Даттон & Ко, 1958. С. 55-56.
[3] Честертон. С. 80.