Якщо ви сумніваєтесь у підвищеній цінності страждань, я рекомендую вам відвідати палату інтенсивної терапії в лікарні. Тут ви зустрінете всі типи людей, що міряють кроками коридор: всі на купу – багаті, бідні, вродливі, непримітні, чорні, білі, розумні, не дуже, духовні, атеїсти, офісні працівники, робітники. Але палата інтенсивної терапії – це єдине місце у світі, де увесь цей поділ на касти втрачає своє значення.
В палаті інтенсивної терапії всі відвідувачі об’єднані однією жахливою ниткою: переживанням за близького родича чи друга, який помирає. Різниця в статусі чи у віросповіданні тут втрачає свою силу. Тут ви не побачите жодного натяку на расову нетерпимість. Інколи незнайомці втішають один одного або тихенько плачуть разом, нікого не соромлячись. Усі стикнулися з життям в його найбільшій сутності. Багато хто вперше в житті кличе пастора чи священика. Тільки мегафон болю має таку силу, аби поставити усіх цих людей на коліна і змусити подумати над основними питаннями життя, смерті і значення. Гельмут Тілікке дуже влучно зауважив, що існують лікарняні каплиці, але ніде не зустрінеш каплиць у тих місцях, де проводяться коктейль-вечірки.
В цьому, на моє переконання, і є цінність страждання з мегафонним ефектом. Ця планета постійно «стогне», посилає крик про спасіння і відновлення, але дуже часто ми ігноруємо це послання, аж поки страждання чи смерть не змусять нас звернути увагу. Я не кажу, що Бог дозволяє страждання через їх мегафонну цінність. (Я також не вірю, що вони несуть якесь особливе послання – типу «Ви страждаєте внаслідок того чи іншого вчинку» – про що детальніше пояснюється в наступному розділі). Але мегафон болю все таки несе усьому людству загальне повідомлення про лихо і біду.
Джон Донн, поет, що жив і творив у сімнадцятому столітті, також впіймав себе на тому, що прислухається до мегафону болю. Злий вітчим позбавив його роботи і завадив його кар’єрі юриста. Донн у депресії звернувся до церкви, висвятившись у сан англіканського священика. Але через рік після того, як він прийняв свою першу парафію, померла його дружина Анна, залишивши йому семеро дітей. Ще через кілька років, у 1623, у самого Джона на тілі почали з’являтися якісь плями. У нього виявили бубонну чуму.
Хвороба затяглася, виснаживши його майже до смерті. (Хвороба Донна виявилась однією з форм тифу, а не чумою). Під час свого недугу Донн написав цілу серію молитовних роздумів про страждання, які зайняли перше місце серед гірких роздумів, коли-небудь написаних на цю тему. Він писав свою книгу в ліжку, без такої переваги як попередні нотатки, впевнений, що помирає.
У своїх Роздумах Джон Донн вимагає від Бога пояснень. Коли він озирається на своє життя, воно для нього не має змісту. Витративши все життя на сплутані марення і думки, він нарешті дійшов до місця, де він міг би якось прислужитися Богу, і що? І саме в цей момент він прикутий до ліжка смертельною хворобою. На горизонті не видно нічого кращого, окрім лихоманки, болю і смерті. Яка з цього користь?
Яке значення хвороби? Книга Джона Донна пропонує можливу відповідь. Перші хвилювання прийшли до нього через відчинене вікно його спальні, у вигляді церковних дзвонів, сповіщаючи сумне проголошення смерті. Донну на хвилинку стало цікаво, чи це не його друзі замовили похоронні дзвони за ним, знаючи про його дуже близький до смерті стан. Але дуже швидко він зрозумів, що це дзвонять за його сусідом-небіжчиком, що помер від чуми.
Джон написав Молитовні роздуми XVII про значення церковних дзвонів, один з найбільш знаменитих уривків в англійській літературі («Немає людини, яка була б як острів… Ніколи не посилай дізнатися, за ким дзвонить дзвін: він дзвонить за тобою»). Він усвідомив, що хоча дзвони дзвонять як знак вшанування іншої померлої людини, вони служать непохитним нагадуванням про те, що кожна людина намагається не згадувати протягом усього свого життя: всі ми помремо.
«Коли помирає одна людина, з книги не виривається один розділ, а перекладається на кращу мову; і так має бути перекладений кожен розділ; Бог залучає до цієї справи кілька перекладачів; деякі частини перекладає вік, деякі хвороба, деякі війна, деякі правосуддя; але в кожному перекладі присутня Божа рука, і Його рука знову зв’яже усі наші окремі листки для тої бібліотеки, де кожна книжка має лежати розкрита одна для одної… Тому й цей дзвін кличе кожного з нас; але наскільки більше мене самого, якого хвороба підвела до дверей так близько»[1].
За три століття перед К. С. Льюїсом, Донн використав дещо іншу фразу, аніж «біль, мегафон Бога», аби виразити те ж саме поняття: виняткову здатність болю прориватися через звичайні оборони і щоденну рутину. «Мені потрібен Твій грім, о мій Бог; Твоя музика Тобі не послужить», – сказав він[2]. Похоронний дзвін став для нього попереднім відлунням його власної смерті. Для померлої людини це був тільки момент, кінець життя; для Донна, що чіплявся за життя, він був проникливим знаком запитання. Чи був він готовий зустрітися з Богом?
Той похоронний дзвін зробив цікавий поворот у розвитку думок Донна. Мегафон, чи грім болю змусив Донна переоцінити своє життя, і те, що він побачив, було свого роду відкриттям. «Я людина, яка набачилась лиха», – якось сказав він своїй пастві, перебуваючи в настрої жалю до самого себе. Але тепер йому було ясно, що періоди найгостріших страждань були найкращими нагодами для духовного росту. Випробування очищали від гріха і розвивали характер; бідність навчила його покладатися на Бога і звільнила його від скупості; невдачі і публічна ганьба допомогли вилікуватися від світських амбіцій. Виплив чіткий шаблон: біль може бути трансформуючим, і навіть рятівним.
Далі ментальні роздуми Донна привели до аналізу його теперішніх обставин. Чи не може навіть цей біль бути рятівним? Звичайно, хвороба завадила йому зробити багато хороших справ, але його фізична слабкість аж ніяк не стримувала духовного зростання. У нього було багато часу для молитви: дзвін нагадав йому про менш фартового сусіда, і про багатьох інших страждаючих у Лондоні. Він зміг навчитися покорі і довірі, і вдячності, і вірі. Донн перетворив це на свого роду гру: він уявляв собі, як зміцнюється його душа, піднімаючись з ліжка, і рухається по кімнаті, навіть якщо тіло лишається лежати в ліжку.
Незабаром Донн усвідомив, що його життя, навіть у стані прикутого до ліжка, не було безглуздим. Він скерував свою енергію в напрямку духовних дисциплін: молитви, визнання гріхів, ведення записів (які згодом стали Роздумами). Він переключив свої думки з себе на інших.
Роздуми відображають сейсмічну зміну в ставленні Донна до болю. Він починав з молитов про те, щоб біль відступив; він закінчив молитвами про те, щоб біль був спасаючим, щоб він був «допитаний своїми нещастями». Таке визволення могло прийняти форму дивовижного зцілення – він все ще на це надіявся – але якщо й ні, то Бог спроможний взяти розтоплений шматок і очисним вогнем страждань перетворити його на золото.
[1] Джон Донн. Роздуми. Енн Арбор, Мічиган: Університет Мічиган Пресс, 1959. С. 108
[2] Безталанне місто ховає своїх мертвих // Тайм. 1976. №7