Араби, коли їм не вистачає води, миються піском.
Я також переконався, що пісок може бути засобом очищення. Може, влучніше було б сказати так: пісок створював мені примусові очищувальні купелі. Це було своєрідне піщане хрещення.
Це не я його вибирав. Він безжально омивав мене. Я не міг його дозувати, як гель до душу, з допомогою ковпачка-дозатора. Пісок потрапляв мені до очей, проникав у кишені, всипався до вух, дер у горлі, шурував мою потилицю. Я відчував, як він шурхотить у мене на спині, як безжалісно очищає мої руки та ноги. Він не шкодував нічого.
У мене було враження, що я опинився під енергійною та всеохоплювальною дією наждачного паперу. Це було прикро, а водночас невідворотно.
Згадувалися слова Малахії: «Бо Він, як огонь той у золотаря, і як у пральників луг. І Він сяде топити та чистити срібло, і очистить синів Левія, і їх перечистить, як золото й срібло, і будуть для Господа жертву приносити в правді. Тоді буде дар Юди та Єрусалиму приємний для Господа, як за днів віковічних і за років стародавніх» (Мал. 3:2-4).
У пустелі Бог застосовує очищення піском.
Ти змушений бути чистим.
Ти змушений бути безжалісно щирим зі собою.
Після того, як ти вмився піском, і він стер з тебе увесь бруд, зчистив з тебе усю мішуру, ти показуєшся таким, яким є насправді, очищеним від усіляких умовностей, обмитий з ролей, що зазвичай приклеюються до твого обличчя.
Отці пустелі також говорять про автентичність, але не в психологічному значенні. Як побачимо, вони торкаються цієї справи в значенні… одягу. Для них пустеля є найважчою школою автентичности.
Отець Сильван любив повторювати: «Біда людині, яка носить ім’я, більше від своїх справ».
Треба позбутися фальші.
Новий Адам народжується в правді.
Є лише дві можливості для людини, яка приймає хрещення піском. Після цього вона виходить
- або як «носій Бога»,
- або як носій одягу.
Пісок жорстокий. Він не визнає інших альтернатив.
Мусульмани мають рацію
Мають рацію мусульманські містики, які стверджують, що пустеля створює можливості розвитку «культу власного внутрішнього єства».
Переміна цих сфер самотности звільняє людину від бажання подобатися іншим, пристосовувати своє обличчя та жести до вподобань глядачів.
У звичайному житті людина не може уникнути облудного самолюбування. Часто вона пристосовується до цієї ролі, виявляє фіктивну суспільну активність, виставляє напоказ своє ілюзорне «я».
Надто часто замість того, щоб жити по-справжньому, людина марнує своє життя, «виставляючи себе напоказ».
Пустеля – це антисцена.
У пустелю входиш тоді, коли завершується гра.
Пустеля – це місце, де треба відкинути всілякі маски. Людина знаходить тут найпрозорішу щирість («ikhlas»). Знаходить тут радість правдивого буття.
А це радість, яка змушує кричати.
Маски були настільки сильно приклеєні, що для того, аби їх усунути, треба здирати разом зі шкірою. «Обов’язкові» жести, загальноприйняті звичаї стали настільки буденними, що відмова від них викликає шок.
Для цієї операції необхідна самотність.
Перед публікою ми без особливих зусиль одягаємо маску, але лише в темряві людина має відвагу зняти її зі себе.
Коли людина стоїть перед публікою, то видається вільною, впевненою, цинічною. Але лише на самоті може зашарітися від сорому.
У кожному разі, такі операції вимагають часу.
* *
На забування своєї ролі потрібно більше часу, аніж на її вивчення. Швидше можна ввійти в образ, ніж віднайти своє обличчя.
Легше щось наслідувати, зробити карикатуру чогось, ніж поводитися спонтанно.