Ще одна причина нашої туги перед лицем смерти – це те, що Бог сотворив нас не для смерти, а для життя вічного в нашій душі й тілі. Може здатися, що це суперечить щойно сказаному, тобто що людина смертна за своєю природою. Справді, так воно і є – людина смертна за своєю природою; за своєю тілесною природою Адам і Єва були приреченими на смерть. Однак Бог сотворив їх у надприродному стані благодати, і вони не померли б, а людство не спізнало би смерти. Воно зазнало б переходу від життя історичного, тимчасового, до життя вічного. Це було би смертю в розумінні переходу з одного стану в інший – щось подібне до «успення» Діви Марії в кінці її життя. Проте ця аналогія далеко не повна, бо Діва Марія у своєму єднанні із жертвою свого Сина багато чого мала від упалого людства, через що й страждала. Отож навіть не можна сказати, що форма «смерти», якої вона зазнала, була тією самою, що була б у наших праотців й усього людства, якби воно пішло Божими шляхами. Для непорочного людства це було б щось таке, що не пов’язане з випробуванням пасхальної жертви, як то було з Марією, а був би перехід у любові від обмеженого до безмежного, від тимчасового до вічного, перетворення, екстаз, вихід за межі історії та її майбутнього, щоб увійти в Боже теперішнє.
Саме для цього ми були призначені, і дуже дивно бачити, як це райське прагнення й досі живе в серці людини. У нас є ностальгія за раєм, за людством, яке не було створене для хвороби, занепаду й смерти. І це не виходить нам із голови. У нас ностальгія за втраченим раєм, за станом благодати, в якому життя Духа, наповнюючи нашу душу, впливало б на тіло так, що воно врешті увійшло б у вічне Боже життя. Ось що було втрачено через первородний гріх і через усі подальші гріхи, якими ми підтвердили перший гріх. Та все ж це залишається заповітним бажанням людини.
Нині ми спостерігаємо, як наші сучасники відступають перед смертю або ж бунтують проти неї. Бог приймає бунтівні крики Йова в Біблії, як і теперішні наші, тому що Він розуміє ностальгію людини за Адамовим станом благодати, в якій мав відбуватися поступ людства. Бо первородний гріх не був неминучістю, зумовленою обмеженістю сотворіння, як то ми часто думаємо. Первородний гріх був насправді великою катастрофою, великою відмовою від благодати через людську волю. Гріх ніколи не може входити в Божий задум. В Божий задум входить свобода. Ми грішимо, бо свобідні, однак гріх як такий ніколи не входив у Божий задум. Бог бере його на Себе і дає відповідь, посилаючи нам Свого Сина, щоб нас спасти, однак гріх не є щось таке, чого Він хотів прямо чи опосередковано. Це дуже суперечить нашим звичним уявленням. Ми гадаємо, що Бог має здатність передбачення і знає наперед, що буде, і що Він увів гріх у Свій початковий задум. Та насправді відношення між Вічним і часом набагато загадковіше, бо кожна мить нашого вільного вибору є в теперішньому Вічного в Його задумі. І в той задум любови й благодати, що Бог запропонував Адамові і Єві, не входив гріх, а отже не входила смерть.