Чому Мойсей і пророки можуть переконати більше, ніж повернення померлого з того світу? Або чому Слово Боже єдине здатне навернути людське серце до співчуття? Через Євангеліє від Луки можна розпізнати дві головні причини цього.
Насамперед, оскільки милосердя виливається з людського серця, то лише Слово Боже здатне його зросити і не дати йому засохнути. У цьому аспекті очі відкриває зустріч Воскреслого з учнями з Емаусу. У першій частині розповіді, «почав від Мойсея, і від Пророків усіх, і виясняв їм зо всього Писання, що про Нього було» (Лк. 24:27). А впізнавши Воскреслого в момент ламання хліба, двоє учнів зізнаються: «Чи не палало нам серце обом, коли промовляв Він до нас по дорозі, і коли виясняв нам Писання?…» (Лк. 24:32). Коли Слово Боже проникає в серце, воно здатне його запалити знову і зцілити від будь-якої форми сліпоти і глухоти: воно його робить здатним бачити те, чого інакше воно б нізащо не побачило. Багач із притчі має хибне уявлення про навернення: він вважає, що воно залежить від чуда, як, наприклад, воскресення померлого. Він не усвідомлює, що навернення народжується від слухання Слова Божого, а не від повернення мертвого з того світу.
У стосунках між Словом Божим (чи Мойсеєм і пророками) та багачами ключовим є дієслово, яке Авраам вживає двічі в розмові з багачем: «Нехай слухають їх… Як Мойсея й Пророків не слухають» (Лк. 16:29-31). Допоки Святе Писання залишається сукупністю книг для читання, воно нездатне відкрити очі людського серця. Багач – син Авраама і він із аду прикликає його кілька разів: «Отче Аврааме… Отче… Отче Аврааме» (16:24,27,30). Він, мабуть, знає Біблію, як свої п’ять пальців: він її читав, але не слухав; якщо й вивчав, то не приймав до серця. Тому він і каже Авраамові, що для навернення його п’яти братів необхідно послати Лазаря в світ. Писання, яке слухають як Слово Боже, а не просто читають чи вивчають, здатне навернути людське серце і відкрити його на віру.
Багач із притчі, котрий знав Писання, як і всі сини Авраама, схожий на багатого знатного юнака, якого Ісус зустріне невдовзі (18:18-23). Юнак запитує Ісуса, що йому робити, щоб успадкувати життя вічне. Він каже, що знає Святе Писання і зберіг заповіді змалку. Йому лиш бракує зробити вирішальний вибір: продати все, що має, роздати бідним і піти за Ісусом. Знатний юнак відходить сумним, бо має великі багатства. Рішення іти за Христом народжується зі Слова, прийнятого серцем: щоб Слово могло в ньому оселитися, потрібен простір, не зайнятий багатствами. Інакше Писання залишиться збіркою книжок і не перетвориться в живе Слово. Один із останніх вчинків Воскреслого полягає в тому, щоб «розум розкрив» учнів, аби вони були спроможними розуміти Писання (Лк. 24:45).
Інша причина, чому Слово Боже здатне навернути людське серце, полягає в його зв’язку з убогими. Якщо марним буде повернення Лазаря з того світу для навернення братів багача, то це тому, що вбогі посідають центральне місце в Євангелії. Якщо хтось ігнорує чи недооцінює цей засадничий зміст Євангелія, то даремним буде повернення померлого до життя: ця людина його не визнає, бо йдеться знову ж таки про вбогого Лазаря, а не про когось іншого, з іншим іменем.
Центральна сцена цілого Євангелія від Луки показує глибинний зв’язок між Словом Божим (Мойсеєм і пророками) та вбогими. На початку Свого служіння Ісус приходить до синагоги в Назареті. Йому дають сувій пророка Ісаї, Він його розгортає і читає уривок з Ісаї 61:1-2: «На Мені Дух Господній, бо Мене Він помазав, щоб Добру Новину звіщати вбогим. Послав Він Мене проповідувати полоненим визволення, а незрячим прозріння, відпустити на волю помучених, щоб проповідувати рік Господнього змилування» (Лк. 4:18-19).
Бідні не перебувають поза межами Євангелія і не відіграють у ньому якусь другорядну роль, вони тут посідають центральне місце. Притча про багача і вбогого Лазаря вражає тим, що в ній величезна увага приділяється багачеві. Про причини, через які Лазаря було віднесено на лоно Авраама, не сказано нічого, і Лазар у притчі взагалі не говорить. Турбує радше доля багача: якщо в часі, який йому було дано, він нехтує Лазарем, то у вічності він вимушений його впізнати з аду, підписуючи тим собі вирок.
Питання милосердя є складним. У наш час воно підпадає під дві головні небезпеки: оскільки милосердя Боже є безмежним, то ми все одно спасемося, навіть якщо в ім’я Боже судимо і засуджуємо ближнього. І тоді як божественне милосердя є набутим правом, то милосердя до ближнього є обов’язком, який залежить від свободи кожного. Жодна з притч про милосердя не доходить таких висновків. Милосердя завжди рухається в трьох вимірах і ніколи не йде в одному напрямку (я сам) чи в двох напрямках (я і Бог): саме драматична дійсність у цій притчі показує милосердя від його протилежності. Чим же тоді є пекло? І якщо воно існує, то як узгоджується з милосердям Божим? Таке ж саме запитання ставить Достоєвський у своїй книзі «Брати Карамазови», яка подає дивовижний коментар на нашу притчу:
«Отці і вчителі, я собі думаю: “Що таке пекло?”. Розважаю собі так: “Страждання через те, що більше не можна любити”. Одного разу, в нескінченному бутті, що не вимірюється ні часом, ні простором, одна духовна істота отримала, через її появу на землі, здатність сказати собі: “Я є, і я люблю”. Раз, лише раз, отримала вона мить любові діяльної і живої, а для того отримала земне життя, а з ним час і терміни, і що ж: відкинула ця щаслива істота безцінний дар, не поцінувала його, не полюбила, поглянула з глузливою усмішкою і залишилась нечулою. Такий, вже відійшовши з землі, бачить і лоно Авраама, і розмовляє з Авраамом, як показано нам у притчі про багача та Лазаря, і рай споглядає, і до Господа може піднятися, але тим то й мучиться, що до Господа підніметься він, не любивши, і зіткнеться з тими, які любили, той, хто їхньою любов’ю знехтував». (Частина II, книга 6, розділ 3).
Якщо пекло є терпінням через неможливість любити, то кожна мить людського життя, що не прожита для любові, є провісником пекла.