Після того, як ми поговорили про віру як основу молитви, тепер перейдімо до не менш важливої ролі надії.
Молитися означає засвідчувати акт надії, визнавати, що ми потребуємо Бога, що не можемо самі дати раду життєвим викликам, що розраховуємо на Бога більше, ніж на власні можливості й таланти, та з довірою чекаємо від Нього того, що нам необхідне. У молитві надія виражається, а отже, поглиблюється і зміцнюється. Ми розвинемо цю тему, що приведе нас до питання смиренности і духовної вбогости, які не можна відокремити від чесноти надії.
Акт надії, за своєю суттю, полягає в такому підході: я визнаю, що малий і убогий перед Богом, але з повною довірою чекаю усього від Нього. Тому моя убогість вже є не проблемою, а шансом.
Молитовне життя неодмінно веде нас до досвідчення убогости, іноді навіть дуже болісного, але якого ми не повинні боятися, адже остаточно воно виявляється надзвичайно доброчинним.
Візьмімо за основу наш конкретний життєвий досвід. Коли я вирішую присвятити пів години чи годину особистій молитві в тиші, у місці, призначеному для молитви в себе вдома, чи в церкві, то іноді такі моменти бувають дуже гарні і приємні, тоді я відчуваю щастя, радість, мир, які є ціннішими за все, що може запропонувати світ. Однак не завжди так буває. Молитовний час може бути важким. Якраз через те, що я наодинці зі собою, у тиші, далеко від своїх звичних занять, іноді опиняюся віч-на-віч з усім тим, що не так у моєму житті. На поверхню випливають мої біди, падіння і помилки, неможливість зосередитися, мої закиди сумління щодо минулого, тривоги стосовно майбутнього тощо. До цього переліку можна було б додати ще багато чого! Не вміючи переживати час молитви як позитивний момент, я переживаю його радше як болісне зіткнення з усім, що видається мені негативним у моєму житті. Це може призвести до розчарування, до спокуси відмовитися від молитви, а натомість перейти до більш вдячних занять чи приємних розваг. Насправді, слід визнати, що багато людей відмовляються від молитви, тікають від усамітнення й тиші, оскільки бояться цієї неминучої зустрічі зі самими собою, до якої зобов’язує молитва.
Цей досвід не повинен нас лякати, він нормальний, і навіть цілком необхідний. Ісус якось сказав королю Франції Людовику Святому: «Ти хотів би молитися як святий, а Я закликаю тебе, щоб ти молився як убогий!»
Молитва неминуче ставить нас перед тим, ким ми насправді є. Кожна людина несе в собі «мертву зону», ту частину самої себе, яку іноді важко нести, джерело сорому, вини, неспокою. Це людська обмеженість, психологічна вразливість, душевні рани, співучасть зі злом, безсилля, різного роду падіння тощо. Молитва дозволяє нам усе глибше входити в Боже світло, а воно, як промінчик сонця, що проникає в темну кімнату і освітлює найменшу порошинку, яка висить у повітрі, показуючи нашу недосконалість і наш гріх.
Та не тільки молитва дає нам можливість досвідчити нашу вбогість, усе життя і складні ситуації в ньому дозволяють нам відчути нашу обмеженість, вразливість, рани, гріхи. Однак молитва загострює усвідомлення усього цього і змушує подивитися на себе в такому світлі, не шукаючи жодних відмовок.
Що тоді робити? Насамперед не панікувати. «Лікаря не потребують здорові, а слабі. Я не прийшов кликати праведних, але грішників на покаяння», – сказав Ісус (Мр. 2:17).
Наша можливість спастися полягає в подвійному підході: смирення й надії. Це означає, що ми повинні повністю прийняти те, ким ми є, погодитися з гірким усвідомленням нашої обмежености й наших помилок, користати з цього, щоб навчитися покладати усю нашу довіру й надію лише на Бога, а не на наші здібності чи добрі вчинки.
«Бо кожен, хто підноситься, буде понижений, хто ж понижається, той піднесеться» (Лк. 18:14). Цими словами Євангеліє закликає нас визнати і цілковито прийняти нашу убогість, якою б вона не була глибокою і тривожною, та віддатися в Божі руки зі сліпою вірою в Його милосердя і могутність. Ми повинні прийняти свою крайню вбогість і перетворити її в крик, в очікування, у непереможну надію. Тоді Бог прийде нам на допомогу. «Цей убогий взивав, і Господь його вислухав, і від усіх його бід його визволив» (Пс. 34:7). «Бо Він не погордував і не зневажив страждання убогого, і від нього обличчя Свого не сховав, а почув, як він кликав до Нього!» (Пс. 22:25).
Єдина молитва, яку чує Бог, це молитва убогого. Не молитва фарисея, вдоволеного самим собою і своїми добрими вчинками, який дякує Богові за те, що він кращий за інших, а митаря, який тримається осторонь і б’є себе в груди, кажучи: «Боже, будь милостивий до мене грішного!» (Лк. 18:13). Молитва, яка прошиває небо, яка торкається Божого серця і привертає Його ласку, це благання, яке б’є ключем з глибин нашої убогости і нашого гріха. «З глибини я взиваю до Тебе, о Господи: Господи, почуй же мій голос!» (Пс. 130:1,2).