Болісне переживання нашої крайньої убогости повинно підштовхнути нас до смирення і надії, які по суті нерозривні. Бути смиренним означає визнати, що усе, чим ми є і що маємо, є цілком безкорисливим даром Божої любови, що ми не можемо абсолютно нічого собі присвоїти: «Що ти маєш, чого б ти не взяв?», – каже апостол Павло (1Кор. 4:7). Це означає також спокійно прийняти свою обмеженість і вразливість.
Для нас життєво важливо зрозуміти нечувану силу смирення й надії. Апостол Павло каже: «А надія не засоромить» (Рим. 5:5). Святий Іван від Хреста стверджує: «Ми отримуємо від Бога стільки, скільки очікуємо»[1]. Ці слова дуже втішають: завдяки надії ми можемо, з цілковитою певністю, все отримати від Бога. У нашій крайній убогості вона полягає в тому, щоб усього сподіватися від Бога з повною довірою. Він же відплатить нам не згідно з нашими чеснотами, нашими здібностями, заслугами і добрими справами, а згідно з нашою надією. Те саме стосується смирення: «Бо Бог противиться гордим, а смиренним дає благодать» (1Пет. 5:5). «Прикрашає покірних спасінням» (Пс. 149:4). Смирення має абсолютну владу над Божим серцем, воно привертає усю повноту Його благодаті. Разом з надією воно, якщо так можна сказати, «змушує» Бога наблизитися і піклуватися про нас.
Якби ми по-справжньому вміли оцінити цю силу покори, то вважали б за найбільший дар усе те, що змушує нас стати смиренними: нашу вбогість, нашу нездатність до дій, наші падіння. «Чим більше душа пригнічена, відкинута і глибоко впокорена, тим більше в чистоті серця вона здатна досягати висот. Піднесення, до якого вона стає здатна, прямо пропорційне до глибини тієї безодні, з якої вона бере своє коріння, і де лежить її основа», – казала свята Анжела з Фоліньйо[2]. Якщо ми хочемо піднятися дуже високо, нам треба опуститися дуже низько! Тереза Авільська так говорить про це: «Вважаю той день, коли смиренне усвідомлення себе самих коштувало нам великого смутку і багатьох страждань, за більшу благодать Божу, ніж багато днів молитви[3]». В іншому місці вона каже: «Кожна молитва будується на покорі, й чим більше душа принижується в молитві, тим більше Бог підноситься[4]».
Недавно я прочитав твори Мехтильди (в миру Катрін де Бар), французької черниці XVII ст., яка впродовж життя заснувала десять монастирів сакраменток. Вона дуже гарно говорить про цю силу смирення для привернення Божої благодаті.
«Ми не знаємо або не хочемо знати секрет зачарування Божого серця. Понижуйтеся і зневажайте самих себе в серцях ваших[5], не на словах, а в глибині правди. Якщо робитимете те, що кажу, усе небо опуститься на вашу душу і ви будете настільки переповнені ласкою, що завдяки їй зможете навернути увесь світ Ніхто не пізнає і не розуміє Бога, як тільки через покору»[6].
«Ми завжди хочемо бути кимось, якщо не для людей, то в Божих очах, і надзвичайно рідко можна знайти у світі людину, яка вдовольняється тим, що є нічим, щоб Бог був усім у ній. Усе є в Богові, а Бог є самодостатнім. Ось усе, що я відчуваю, і моя єдина втіха, яку ніщо не може перервати, навіть моя недосконалість і гріхи. Нічого не сподівайтеся від себе, а всього від нашого Господа Ісуса Христа»[7].
Саме брак смирення в нас, і лише він, не дозволяє Богові наповнювати нас настільки, наскільки Він цього хоче і може, адже каже нам розцінювати як своє власне благо те, що є безоплатним даром Божого милосердя:
«Найбільше, чого вимагає від нас Бог, це наповнити нас самим Собою і Своєю благодаттю, але Він бачить у нас стільки гордости й самолюбства, що саме це заважає нашим відносинам. Адже якщо якась душа не має в основі справжньої покори і зневаги до самої себе, вона нездатна отримувати Божі дари. Її самолюбство може поглинути їх, і тоді Бог змушений покинути її в її убогості, темряві, мізерності і нікчемності. Саме тому так необхідна ця покора»[8].
До покори не можна змусити, вона може бути лише результатом болісного зіткнення зі своїм убозтвом і слабкістю, відмови від усіх своїх людських претензій, усіх домагань власного «я».
«Покора полягає не в тому, щоб мати смиренні думки, а втримувати вагу правди, яка є безоднею нашого крайнього убозтва, коли Бог дозволяє нам його відчути»[9].
У цих словах суворий тон, але вони приховують надзвичайно приємну таємницю. Ось одне з найдивніших і найгарніших переживань у духовному житті: у ті хвилини, коли наша убогість нас ніби розчавлює, але ми її визнаємо і цілковито приймаємо, коли погоджуємося з тим, що «живемо у своїй нікчемності», якщо можна так сказати, і не можемо звідти вийти (адже це правда…), тоді Бог приходить утішити нас своєю лагідністю, і ми виразно відчуваємо, що усі багатства Його любови і милосердя належать нам. Наша убогість робить нас нескінченно багатими. «Блаженні вбогі духом, бо їхнєє Царство Небесне» (Мт. 5:3).
Підсумовуючи цей пункт, наведемо дуже влучні слова одного картезіанця (зі статті про молитву серця) стосовно глибинного і позитивного сенсу цього досвіду вбогости і слабкости, властивого духовному життю. Він є основою правдивої любови.
«Навіть у природному порядку будь-яка автентична любов – це перемога слабкости. Любити не означає домінувати, володіти, нав’язувати свою волю тому, кого любиш. Любити означає беззастережно приймати іншого, який приходить до тебе; і навпаки, ми маємо певність, що нас цілковито приймає хтось інший, коли він не буде нас ані судити, ані засуджувати, ані з кимсь порівнювати. Між двома людьми, які люблять один одного, вже немає проби сил. Існує своєрідне взаємне розуміння, що йде із середини, завдяки якому вже можна не боятися якоїсь небезпеки, яка може прийти від іншої людини. Цей досвід, навіть якщо він завжди залишається недосконалим, вже дуже переконливий. Однак це тільки відблиск божественної реальности. Відтоді, як починаємо правдиво вірити в нашому серці в нескінченну любов Отця, ми певною мірою відчуваємо обов’язок усе з більшою радістю й позитивом приймати те, що нічого не посідаємо, нічого не знаємо, не маємо жодної влади. У цьому немає жодного нездорового самоприниження. Ми просто занурюємося у світ любови й довіри»[10].
[1] Nuit obscure, книга 2, гл. 21.
[2] Angèle de Foligno, Le livre des visions et instructions, Paris: Éditions du Seuil, 1991, c. 63.
[3] Livre des Fondations, гл. 5, с. 636.
[4] Autobiographie, гл. 22, с. 152.
[5] Цей заклик зневажати самих себе слід правильно розуміти, особливо сьогодні, коли багато людей з психологічних причин схильні справді зневажати себе, применшувати свою цінність, навіть ненавидіти. Це немає нічого спільного з євангельською покорою, яка, навпаки, полягає в прийнятті своєї убогости, у примиренні зі своєю слабкістю. Зневажати себе тут означає визнати свою крайню убогість, водночас приймаючи її в мирі, з повною довірою до Бога.
[6] Catherine de Bar, Adorer et adhèrer, Paris: Éditions du Cerf, 1994, c. 112.
[7] Там само, c. 116.
[8] Catherine de Ваr, цит. твір, с.113.
[9] Там само, с. 111.
[10] Paroles de Chartreux, Paris: Éditions du Cerf, 1987, c. 99.