Коли я писав ці сторінки і роздумував про своє дитинство, то не пам’ятав практично нічого з того періоду, крім деяких образів, що через складні пристосування до існування, були позбавлені чіткости та кольорів.
Перечитуючи написане, я не міг віднайти серце, тобто суть, щось правдиве, справжнє та тепле, що прагну донести до своїх читачів.
Після годинних спроб віднайти щось у пам’яті та роздратований травою, яка пробилася через каміння, яким викладений вхід у котедж, я взяв до рук газонокосарку.
Повітря було якимось дивним та задушливим…
За кілька хвилин газонокосарка раптом перестала працювати. Я, не вимикаючи мотор, зняв захисний кожух, щоб побачити, що сталося. Раптом косарка знову запрацювала і зрізала мені половину великого пальця.
Тепло крови, що бризнула в усібіч, біль, шматок пальця на землі… Я кинувся до будинку, не розуміючи нічого, вхопив перше, що побачив, рушник, і, затиснувши ним частково ампутований палець, сів у машину і поїхав до найближчої лікарні.
Котедж, в якому я зараз сам і пишу ці рядки, розташований на верхівці одного пагорба, посеред тосканської долини.
Ізольований від решти світу.
В оточенні лише лісів.
Мені знадобилося майже пів години, щоб доїхати до найближчого населеного пункту. І протягом усієї моєї поїздки в мозку і тілі пульсував один голос.
Знаєте, що він мені повторював з жахливою настирністю, ледь не кричачи? «Молодець! Ти не вимкнув двигун! Молодець!»
Згодом я зрозумів, що це були слова, які я завжди чув від матері, коли ще малим хлопчаком вертався додому з якоюсь подряпиною.
А зараз я в лікарні з перев’язаним пальцем. І лікарі дивуються, як я зміг самотужки приїхати, не втративши свідомости по дорозі.
А я знаю, як мені це вдалося.
Але не знаю, як пояснити.
І я їм не скажу.
А вам – так. Я відкрию вам цю таємницю.
Строгість фраз, які викарбувалися в моїй психіці в дитинстві, настільки злякали моє серце і розум, що я навіть перестав відчувати біль у пальці.
Страхи та покарання, пережиті в дитинстві, пускають глибоке коріння і продовжують жити, незважаючи на те, що свідомість «забула» про них. Як і про всі радості та безтурботність, якщо вони, звичайно, були в нашому дитинстві.
Наше існування міняється, модифікується, віддаляється, але не може ігнорувати перші фази життя. Врешті-решт, воно завжди до них повертається.
У дитинство.
До перших взаємин.
Між батьками.
Між дітьми.
До перших почуттів.
До перших емоцій.
Пробудження
Лише ампутований палець зміг пробудити в мені спогади про дитинство.
Лише травми, гострі страждання й екстремальні ситуації можуть допомогти згадати, тобто подолати процес усунення та забуття, який приховує справжню істину про те, ким ми є, ким були та нашу автентичну особисту сутність.
Постійне соціяльне нашарування, яке творилося роками, стало причиною формування особистости, відмінної від тієї, яку ми отримали під час народження.
Нас позбавили невинности.
І нас позбавили неймовірного потенціялу тих часів.
Ставши дорослими, ми живемо, забувши про це, посеред фальші та ілюзій, які навіяла нам сучасна культура, йдучи слідами батьківських неврозів.
На жаль, у дитинстві ми не усвідомлюємо масштабів трагедії, зумовленої дорослими.
Але відчуваємо.
Хоча й не знаємо, як це інтерпретувати.
Та й не хочемо цього робити.
Оскільки вважаємо батьків ледве не богами.
Лише згодом, якщо ми станемо на шлях психологічного та духовного зросту, то навчимося читати й інтерпретувати свої емоційні реакції перед викликом обставин і, віддаляючись від постаті батьків, зможемо реконструювати підвалини нашого дитинства.
Зараз, через два дні після часткової ампутації пальця, розбуджена пам’ять згадує душевний стан, який панував у мені в ті роки дитинства: будь-якою ціною забути про біль заради абсолютного послуху батькам і… самотність.
Саме ці почуття переважали в моєму дитинстві.
Бідні.
І жорстокі.