Я відчуваю, що незабаром мій розум, який так добре привчили в дитинстві забувати та видаляти біль і страждання, повністю анулює спогад про палець.
Так сталося сімнадцять років тому з пухлиною мозку.
Більше немає нічого.
Тільки ідеалізований слід.
Героїчна рана.
Я написав тоді книгу. Першу. Volanta di guatrire («Бажання видужати»), в якій описав хроніку тих подій. Навіть перечитуючи її, я не можу повністю оживити тогочасні переживання та емоції.
Залишився лише довгий рубець на потилиці. Я доторкаюся до нього майже щодня, щоб згадати… Нічого. Я знаю, що цей механізм має певний знеболюючий ефект щодо дійсности: він допомагає йти вперед, продовжувати жити, але психічне забуття видалило з мене практично все.
Залишився лише параліч лицьового нерва.
Щодня, коли я вмиваюся, голюся, він видніється в дзеркалі… але я його не бачу. Знаю, що він є, але не зауважую його. Все настільки заплутано в моїй голові. Напевно, коли бачу себе в дзеркалі, просинається деструктивна міць забуття, яке одразу ж занурює все в туман.
Здається, що рани чи фізичні вади існують для інших, для тих, хто дивиться на нас, кого ми зустрічаємо. Але не для нас, що живемо з цими шрамами.
Такий собі розлам у самому собі.
І скільки ж людей живуть, як і я, розламані.
Розламані в своїй ідентичності.
Хтозна, що роблять ці рани з душею та психікою.
Безумовно, залишають знаки.
Змінюють наш світогляд.
Змінюють наше бачення себе та інших.
І відкривають нас.
Реакція на ампутацію пальця привела мене до «ампутацій», пережитих у дитинстві.
Намагаючись швидко забути про страждання чи біль, я змінив також свої можливості відчувати та пам’ятати про своє дитяче буття.
Лише в цю мить чітким постає один спогад.
Певний стан душі.
Який зникне за мить.
Я згадав, як мене не слухали, залишали наодинці, заплутаного виховними суперечностями, незахищеного від емоційної нестабільности та агресивного прояву материнства. Я згадав відчуття безпорадности та браку підтримки. Я згадав, як повинен був відмовитися від своїх особистих почуттів та втратити власну цілісність заради того, що тоді називали вихованням.
Саме тому я і пишу цю книгу.
Щоб закликати батьків не звалювати на дітей свої тривоги, розчарування та агресію.
Не думаючи при цьому про наслідки.
Маючи переконання, що так треба.
Що це нормально.
Бо саме так чинили з ними, коли дітьми були вони.
Я сподіваюся, що читання цих сторінок допоможе зупинити ланцюгову реакцію, вийти з замкнутого кола, яке створене фізичним і психологічним тиском батьків.
«Ти повинен так робити, бо я – твоя мама!»
Жахливі фрази, які більшість читачів, як і я, очевидно, часто вважали певною печаткою авторитету, яким прикривалися не завжди адекватні імпульси.
Це як сказати: «Мені як мамі дозволено все».
Навіть вбити тебе.
Психологічно.