ЧИ ВАРТО ДЕМОНСТРУВАТИ СВОЮ ЖАЛОБУ ВСІМ НАВКОЛО? НАВІЩО?
Це дуже особисте запитання. Частково відповідь залежить від того, чи ми більше інтроверти чи екстраверти. Важливо також чи є в нашому оточені хтось, кому можна безпечно відкрити наш стан і чи він буде відповідно прийнятий. Також мають значення наші переконання, щодо коректності стосунків з іншими людьми: чи маємо право обтяжувати когось своїми почуттями, чи маємо право ділитися своїм смутком, чи маємо право сподіватися на чиюсь допомогу. Залежно від того якою була модель стосунків до жалоби, такою вона буде і в жалобі. Якщо нам складно звернутися по допомогу, бо наші батьки не подбали до кінця, щоб ми почувалися в безпеці, вони не навчили нас, що без сорому і без почуття гніву можна чогось хотіти, що нам можна плакати і маємо право на слабкість, навіть можемо бути безпорадними щодо чогось – тоді також буде нам складніше поділитися своїми почуттями з іншими людьми. Це також залежить від культури середовища, в якому ми живемо, які там функціонують моделі переживання жалоби: наприклад, чи випадає плакати публічно на похороні, чи треба стримуватись і не показувати цих сліз?..
Я ХОЧУ ПОБУТИ НА САМОТІ. ХОЧУ КРИЧАТИ. ЧИ ПОВИННІ ЦЕ ПОВАЖАТИ ІНШІ?
Іноді рідним важко відчути момент, коли більше не потрібна ця щоденна фізична підтримка. До мене прийшла вдова, чоловік якої загинув у ДТП. Її мати та сестра приїхали з іншої частини країни та жили з нею, щоб доглядати за нею та піклуватися її дитиною. Через два місяці вона вже задихалася у своїй квартирі від їхньої опіки і не знала як сказати матері та сестрі, що вже досить допомагати, що в неї все добре і хоче залишитися на самоті з собою, зі своєю дитиною.
Коли хтось із моїх близьких помер, не дивно, що я хочу побути наодинці. Справді таке бажання виникає на певному етапі жалоби, нам тоді не потрібні інші люди, хочемо бути на самоті з думками та спогадами про померлого. Дехто намагається втекти від цього в роботу чи іншу діяльність, іноді це йде на користь. Добре втримувати баланс свого перебування в смуткові й різних емоціях, пов’язаних зі жалобою, та потреби відпочинку від цього в роботі, інших справах. Навіть якщо будемо виконувати все наче роботи, такий підхід дасть змогу перенести думки на щось інше та відпочити серцю і ми не «завалимо» якісь конкретні справи. Це також полегшить наші страждання. Я заохочую тих, кому вже несила страждати, піти на роботу, зайнятися фізичними вправами, навіть увімкнути собі фільм, який найімовірніше ніхто не дивитиметься, але щось відвертає увагу і притягує погляд. Заохочую перезапуститися, бо почуття так накривають, що такий стан «вимотує». І навпаки, не можна цілком втікати, бо це синдром чогось поганого чи нездорового. Я пам’ятаю один день, коли мене терміново викликали на роботу. Я приїхала і побачила пару молодих людей, які поводилися дуже дивно. Вони були схожі на щасливу закохану пару, а мені сказали по телефону, що їхня дитина померла. Виявилося, що та жінка була настільки шокована, що це переросло в сміх, вона очікувала, що чоловік купить квиток до Амстердама, купить шампанського… Він був зовсім переляканий, тому що, коли дружина виявила, що дитина померла (дитина померла вночі від синдрому раптової дитячої смерті), вона від болю та відчаю качалася по підлозі, а потім раптом перейшла в інший стан, сказала все прибрати і заявила, що вони летять в іншу країну. Моїм єдиним завданням було – змусити її розплакатися. Я мусила довести її до сліз… Та жінка була понад рік під моєю опікою, перш ніж прийняла смерть дитини. А коли її мати і сестра на її ж прохання прибрали з квартири всі іграшки та дитячі речі, вона потім розпачливо шукала хоча б чогось і дуже зраділа, знайшовши в машині якусь маленьку гумову іграшку, бо в неї принаймні залишилась одна пам’ятка про її синочка.
Люди в стані шоку іноді поводяться дуже дивно, це той перший момент, коли наша психіка вибухає. Хтось може захотіти навіть вбити себе, хтось кричати, хтось втрачає психічний зв’язок із реальністю. Потрібно пройти через все це, повільно.
ЯК ПОПРОСИТИ ПРО ДОПОМОГУ, КОЛИ БЛИЗЬКА ЛЮДИНА ПОМИРАЄ? ДО КОГО ЗВЕРНУТИСЯ?
Якщо в нас є родичі і хороші стосунки з людьми, то до цих найближчих людей найчастіше звертаються в перший момент. Біда тільки в тому, що вони не знають, як довго і як саме мають допомагати. Вони допомагають нам із похороном, повідомляють родичів та друзів, організовують поминки. Якщо хтось не зовсім самотній, то має таке гроно людей, яке допомагає в цьому. Пізніше стає гірше, тому що люди бігають по своїх справах, мають своє життя, свої сім’ї, свою роботу та справи і якщо ми не скажемо їм, що хочемо, аби з нами хтось був поруч, вони можуть цього не помітити. І добре, коли ми вміємо щось просити напряму, наприклад – «я хотіла б, щоб ти прийшла до мене і посиділа зі мною, але, будь ласка, посидимо мовчки»; або «я мушу комусь виговоритися, але скажи будь ласка, коли вже більше не матимеш сил мене слухати, коли мої розмови будуть гнітити, тоді я закінчу». Важливо, щоб було виразне послання і до того ж в обох напрямках. Тож має бути також – «слухай, давай закінчимо на цьому, я знаю, що ти потребуєш виговоритися, але ходімо ліпше зараз на погулянку»; або «давай подивимось кіно»; або «мені потрібно відпочити, якщо тобі потрібно продовжувати розмову, ми подзвонимо комусь іншому».
Іноді матері скаржаться, що їхні чоловіки взагалі не хочуть розмовляти про померлу дитину, наче вони цього зовсім не переживають, а тікають на роботу. Давайте поважати те, що чоловікам важче плакати! Це не означає, що вони менше страждають. Їм потрібно просто десь заховатися і там зализати собі рани або втекти на роботу чи рубати дерева, бо це їхній спосіб вилити ту безпорадну лють через те, що хтось із близьких помер, а вони не могли його врятувати. Іноді буває так, що ніхто не навчив їх проявляти свої почуття або вони не дозволяють собі ділитися ними з іншими, навіть з власною дружиною. Тож, з одного боку, шукаймо такої нагоди, коли хоч трохи можна про це поговорити, бо це вас поєднує, а з іншого боку – поважаймо право кожного по-своєму справлятися зі скорботою.
ЯК ЗРОЗУМІТИ, ЩО Я НЕ МОЖУ ВПОРАТИСЯ ІЗ ЖАЛЕМ? ЧИ ЦЕ ФІЗИЧНІ СИМПТОМИ?
Коли, наприклад, ми захворіли, то правильно буде почати поєднати ці фактори: у мене немає апетиту, я тижнями можу заледве щось заштовхати до рота, я не можу спати кілька ночей поспіль, я прокидаюся з кошмарами о четвертій ранку або не сплю до другої ночі і це не вже не один тиждень, а другий, третій поспіль, мене все болить або що в мене мігрень, чи пришвидшене серцебиття, чи біль в якихось органах. Тоді потрібно медично перевірити, чи бува не захворіли на щось, бо смерть близької людини – це дуже велика зміна і ослаблення організму, тоді можна підхопити якісь інфекції або може виявитися, що зниження імунітету активує якесь захворювання. Але коли фізичні недуги виключимо, то варто звернутися до психолога, до терапевта, бо це найчастіше психосоматика спричиняє хворобливий стан організму через почуття, для яких немає виходу.
Як правило сторонні люди, родина, друзі першими бачать, що щось відбувається з людиною не те і тоді переконують звернутися по допомогу або просто самі приводять у відповідний заклад, коли відчувають безпорадність.
ДО КОГО Я МОЖУ ЗВЕРНУТИСЯ ЗА ДОПОМОГОЮ, КОЛИ ГОРЕ НАДТО ВЕЛИКЕ?
Я проти того, щоб кожен, чия близька людина померла, біг відразу в кабінет психотерапевта. Тому що це нормально – пережити жалобу в оточенні своїх близьких. Але іноді смуток буває настільки важким і настільки болючим, що наше тіло і психіка не можуть з цим впоратися, тоді нема чого соромитися, немає сенсу чекати, просто потрібно прийти до фахівця, терапевта чи психіатра, щоб допомогти розблокувати ті місця, які не дають нам пережити жалобу.
Я також можу попросити допомоги в друзів, знайомих, священиків, свого духівника, звернутися до різних груп підтримки для людей у жалобі, у деяких містах такі є, задзвонити на телефони довіри, де допомагають людям у жалобі та тим, хто невиліковно хворий або піклується про таких осіб, у хоспісах є програми, які готують людей до прощання, до смерті та їхніх близьких до подальшої жалоби. В Інтернеті також можна знайти такі групи підтримки. Подібні ініціативи дають відчуття, що хтось нас розуміє, хтось відчуває подібне і я не божевільний, якщо так це переношу. Коли до мене приходять люди в жалобі, найпоширеніше запитання звучить так: «те, що зі мною відбувається – це нормально?». Це перше запитання, а наступне: «чи закінчиться це колись?». У групах підтримки є люди, які пройшли через це і вийшли. Те, що ти відчуваєш в інших теж таке було, також без причини плакали в громадських місцях, коли їхали в автобусі, так само заходилися сльозами – в інших теж це було і минулося. І це приводить до норми, дозволяє сподіватися, що стан страждань колись припиниться.