У цитованому фрагменті з Книги Виходу ізраїльтяни починають сумувати за казанами з м’ясом, цибулею і часником. Їм набридла пустеля, їм замало самої лише обіцянки про те, що вона веде їх до свободи. Вони починають сумувати за чимось конкретним, тобто за казаном зі смаковитим м’ясом. Це зовсім не погано – прагнути в пустелі казана з м’ясом. Щобільше, оцінити смак звичайнісінького часнику і цибулі – це природно, даруйте за банальність, але про це також йдеться в Книзі Виходу. Ізраїльтяни оцінили той смак саме в пустелі, коли не мали під руками чогось настільки звичайного, як цибуля і часник. Саме тоді, коли цього не було, ізраїльтяни відчули голод. Це зовсім не погано, що в нас є прагнення, котрі, правдоподібно, не можна реалізувати в нашій звичайній життєвій ситуації, або які ведуть нас у безодню безнадії. Зло суму і прагнень об’явиться тоді, коли прагнучи, голодуючи, сумуючи, ти вирішиш відокремитися і зробити крок назад.
Драма мандруючого Ізраїлю розпочалася б тоді, коли сумуючи за казанами зі смаковитим м’ясом, вони повернулися б назад у неволю. Вони мали б повні казани їжі, але знову були б невільниками. Звичайно, це природно, що нам набридає безконечна боротьба, щоразу нові втрати, котрі ми переживаємо, намагаючись зберегти надію. Тому варто зізнатися, що нам більше до вподоби життя в страхові, але принаймні таке, у котрому ми болісно не втрачаємо те, що мало б нам належати. Варто визнати, що в нас є спокуса повернутися в пункт виходу, забути про драму і кризу не завдяки Ісусовому запрошенню та Його допомозі, а з допомогою відокремлення і забуття. Зізнаймося в цьому собі, Ісусові, та не піддаваймося таким спокусам.
До мене часто приходять на розмову монахи-новики. Вони діляться своїми проблемами, тим, що в них оживають природні прагнення та бажання. І хоча небагато з цих прагнень були гріховними, однак часто виявлялося, що вони небезпечні, оскільки могли викликати рішення про покинення монашого згромадження. І тоді можна було почути такі слова: «Отче, мене вже не цікавить, чи Господь Бог кличе мене, чи ні. Я просто хочу мати нормальне, спокійне життя». Саме спокуса т. зв. нормального життя, віддалення, бажання мати, нехай і в неволі, повний казан – це і є найбільший ризик наших прагнень і бажань, котрі самі в собі можуть бути добрими.
А тому не бійся своїх прагнень. Не бійся пристрасности, прагнень, голоду, котрі проявляються в тобі, бажання знову відчути приємний смак, хоча й короткочасний, смак гріха, почуття, що тебе наповнює спокій і задоволення, бодай на мить. Не бійся цього прагнення, бо саме в собі воно цілком добре, тому що це прагнення спокою і ситости. Постійною небезпекою залишається те, чи ти відступиш.
Зізнаймося щиро, що часом ми й справді хочемо отримати нікчемну тимчасову подобу любови, аніж цілковиту її відсутність. Нам дуже важко зізнатися в тому, що в наших переживаннях не було справжньої любови. Ми надаємо перевагу тому, щоб задовольнятися замінником деяких ситуацій, бо це дає нам тимчасове відчуття стабільности, можливо, нетривкої, та все-таки ми можемо її скуштувати. Як це практично виглядає в нашому житі? Це може бути невинний флірт, який часом дозволяють собі одружені особи. І потрібно чесно зізнатися, що він, звичайно ж, додає юного запалу, особливо тоді, коли, як писав один з моїх співбратів, «вдома, біля телевізора, кохання, приспане і в капцях, поволі вмирає». Часом ми, я маю на увазі насамперед чоловіків, відчуваємо спокусу пережити щось надзвичайне і відвідуємо нічні клуби, котрі, як нам видається, допомагають відпочити від банальної щоденности. І неважливо, що на світанку ми відчуємо цілковиту поразку, та перед тим бодай на мить ми прагнемо відчути щось із свободи. Це також можуть бути втечі молодих людей з дому. Звичайно, до першого спазму кишок від голоду, після чого вони покірно повертаються до батьківського дому, та вони встигають відчути бодай якусь свободу. Це також спокуса т. зв. свобідної любови, без зобов’язань, претензій та заздрощів. Часом це праця, де нас принаймні поважають за наші зусилля. Часом цієї поваги достатньо, бо це все одно більше, ніж байдужість рідних. Часом бутафорією може бути віртуальна дійсність, телефільми, книжки, де ми маємо відвагу перемогти найбільше зло. Та потім, коли виходимо з дому, боїмося звернути увагу сусідові, котрий усю ніч галасував за стіною. Принаймні на короткий час моє прагнення контролювати ситуацію було заспокоєне. Часом це звичка до тихого розпачу, котрий запанував у моєму домі через хворобу, зраду, самотність… Часом у таких осіб з’являється блокада. Колись я зустрів особу, котра не мала відваги подивитися на розп’яття. Мені подумалося, що ця людина боїться зізнатися у своєму стражданні.
А тому не приглушуй внутрішнього голосу, внутрішнього суму. Бо сум у переживанні життєвої пустки ніби підказує нам: «Має бути якийсь сенс, має бути якийсь сенс». Сум свідчить про щось важливе. Найчастіше цей голос буває деформованим і приглушеним, однак він привідкриває правду. Він підказує, що добро людини не може повністю реалізуватися на цій землі. Це дуже важливо. Сум і прагнення, котрі живуть у мені, підказують, що добро, котрого я не пізнав і котре ніколи не реалізується, попри все це не є абсурдом. Це відбувається тому, що мої прагнення набагато далі виходять поза те, що діється на землі. Тому не піддавайся вмовлянням, начебто відчуття голоду не є доказом існування хліба, що відповідь, яку дає релігія, це лише уявна та дешева розрада. Можна сказати, що відчуття фізичного голоду не є доказом того, що людина знайде хліб, бо так само вона може вмерти, як колись писав Л’юїс, на плотині, що пливе Атлантичним океаном. Та дуже важливо пам’ятати: людський голод є доказом того, що людина належить до того виду істот, котрі відновлюють свої сили, споживаючи їжу, і живе у світі, у котрому ця їжа існує. А це означає, що голод, котрий ти відчуваєш у своєму житті, прагнення і смутки, несуть у собі пророкування ситости! Відсутність чогось ніби пророкує наповнення і насичення.
Криза, котру ти відчуваєш, має в собі пророкування знайденої відповіді, котра буде правдивою, очищеною від напівправд, з котрими ти жив до неї. Бунт і незгода несуть пророкування і надію, та не дають певности. Так народжується надія!