Дуже часто надія приходить до нас як пророкування того, що колись буде, і тому потрібно шукати, щоб мати надію. Потрібно придивлятися до своїх смутків та прагнень, перш ніж засуджувати себе. Потрібно йти, а не стояти на місці, заглиблюючись у розпач, або ще гірше – намагатися сховатися і відокремитися. Потрібно зробити наступний крок на гарячому піску пустелі. Тут я повторю те, про що говорив під час першої проповіді: небо найбільше радіє з наступного кроку, котрий ти робиш у своєму житті. І пекло найбільше боїться саме того, що ти зробиш наступний крок.
Голод, прагнення, сум, які ти відчуваєш, означають стан болісної нестачі, це час, коли ти усвідомлюєш свою залежність від чогось: від любови, спокою, безпеки. Не надто поспішай заповнити їхню відсутність. Нестача чогось є сигналом потреби наповнення. І так буде завжди: криза несе в собі сигнал, що це ще не кінець, це лише етап. Криза – це не кінець, а пророкування повноти. Відновлення таки можливе. А тому, коли відчуваєш розпач, то поволі можеш почати знаходити в ньому надію.
А тепер коротке застереження: великі животи зовсім не означають насичення (згадайте голодуючих дітей в Африці, котрі внаслідок відсутности їжі страждають на емфізему). Можна сказати, що часом люди, котрі мають «великі животи», переживають уявне наповнення у своєму житті. Ті люди, котрі ніколи не мають проблем, живуть уявним благополуччям. «Великі животи» насправді можуть означати великий голод і велику драму. Це може бути велика драма, начинена розкішшю і наповнена уявним добром. Голод справжньої їжі можна приглушити і замінити сурогатом. Щобільше, на якомусь етапі можна вже не відчувати болю, та це не затримає процесу справжньої деструкції. Якось я зустрів молодого чоловіка, котрий вже багато років боровся з анорексією. Він пив лише воду, а на сніданок – молоко, і більше нічого. Ця людина усвідомлювала, що, незважаючи на відчуття наповнення, поволі вмирає. Його драма полягала в тому, що він відчував ситість, а не голод. Так може бути і в нашому духовному житті. Тому важливим сигналом буде те, чи ти ще спроможний відчувати біль і голод, чи ти ще сумуєш і чогось прагнеш.
Не бійся болю. Якщо болить, то це означає, що ти ще можеш його позбутися. Не ігноруй цього сигналу, чого б ти не розпочинав у своєму житті. Замінник любови завжди буде тим вибором, котрий не наситить тебе по-справжньому. Можливо, на якийсь час він заспокоїть тебе, та твій справжній голод любови не буде втамованим. А тому вслухайся у свій сум, у свої страхи, у свої пристрасті, у те, про що вони волають насправді.
Чому це настільки важливо? Тому що серед нашого жахливого переживання в пустелі, серед якоїсь спокуси, розпачу, серед суму за відчуттям спокою можна віднайти небо, запрошення до неба. Це не банальність, це не дешеве втішання, хоча на перший погляд так може видаватися, особливо тоді, коли поєднуємо наші прагнення з якимись трагічними подіями в нашому житті. Та в тому болісному досвіді вже приховане запрошення до неба. І саме небо є прихованою відповіддю, котра міститься в наших прагненнях, незалежно від того, наскільки вони шляхетні чи примітивні. Небо торкається глибини нашого буття, нерву нашого життя.
Отож, чим є небо, як можна описати його на основі Святого Письма?
Перша риса: Святе Письмо каже, що в небі ми будемо в Христі. Друга риса: у небі ми будемо такі, як Він. Третя риса: ми будемо перебувати в славі. Четверта риса: ми будемо насичені. П’ята риса: ми будемо колонами Божої святині, будемо судити ангелів.
Отож, иншими словами, у прагненні неба приховані наші найглибші прагнення, також ті, котрих ми соромимося. Дуже важливо пам’ятати: йдеться навіть про ті прагнення, котрі часом стають причиною нашого збентеження чи сорому, що щось подібне могло нам спасти на думку.
Спокуса бути кимось – це насправді прагнення бути гідним любови, бути любленим. Прагнення, щоб любити иншого, не побоюючись поневолити його або ж несподівано втратити. Пізнати, чим є небо – це збагнути, що я люблений, і що тієї любови мені ніхто і ніколи не забере. Чому? Тому що я буду в Христі, буду таким, як Він.
Я перебуватиму в славі. Напевно, у багатьох з’являється такий образ: жити в славі, тобто бути пихатим. Можливо. Пиха, як одна зі спокус, також приховує в собі прагнення неба. Бути оточеним славою, тобто тим, що не одному зі смертних відібрало розум. І відразу в нашій уяві з’являється наступна думка: конкуренція, «щурячі змагання, перегони», котрі часом змінюють наше життя в пекло на землі. Хіба це може бути «прагненням неба»?
Святий Тома з Аквіну, доктор богослов’я, пояснював цю «славу» як добре ім’я, вираз Божого схвалення. Бути оточеним славою – означає отримати Боже схвалення. Отож, наше прагнення бути схваленим, котрого ми так часто соромимося, наше прагнення, щоб нас врешті помітили, також є прагненням неба. Напевно, кожен з нас пам’ятає, що в притчі про таланти господар сказав до слуг: «Гаразд, рабе добрий і вірний! Ти в малому був вірний, над великим поставлю тебе, увійди до радощів пана свого!» (пор. Мт. 25:14-21). Ось це і є та слава, це і є переживання неба. Ми будемо оточені славою, наше ім’я, конкретна історія нашого життя знайдуть визнання в очах самого Господа Бога. А тут, на землі, ми болісно змагаємося з чимось протилежним. Це драми наших сімей, дітей, котрі віддаляються від своїх батьків, бо ніколи не почули від них слів схвалення. Часом це прагнення призводить до великих драм, та все ж це прагнення неба. І воно буде заспокоєне. У небі ми будемо оздоровлені від своїх комплексів меншовартости, від ран, котрі спричинило приниження, чиясь зверхність чи зарозумілість. У небі буде оздоровлена наша честолюбність і біль, що нас знову не помітили, хоча ми так старалися, ми доклали стільки зусиль, щоб заслужити на любов і визнання в сім’ї, школі, на роботі. Господь Бог може врятувати це прагнення, тому не біймося, коли воно з’являється в нашому житті.
Часом прагнення може набувати болісної форми презирства стосовно власної особи, страху перед собою, страху перед тим, що насправді ми і наше життя нічого не варті. Часом випадково хтось переконає нас у цьому, або ж – і це набагато болючіше – люди, котрі нас люблять, наші батьки. Цю рану презирства спричиняють розчаровані надії: «Як ти міг так зі мною вчинити?» Це не сповнені амбіції, котрі хтось поклав на нас як стокілограмовий тягар і наказав нести впродовж життя. Це також буде оздоровлення. Оздоровлення сягне нашого нездорового захоплення власною особою, котре всі вже давно помітили, а ми ще ні. Це також приховані і не заспокоєні прагнення: сум за чиєюсь присутністю, коли ми почуваємося особливо самотніми; сум за тим, щоб над безоднею, котра відділяє нас від дійсности, врешті з’явився міст. Саме в таких переживаннях прихована правда про нас, саме тут приховане пророцтво про умиротворення і насичення.