На цьому етапі нашої прощі важливо зробити перший крок у напрямку пустелі. Не треба боятися пустелі, тієї пустки, яку часом несемо у своєму житті, і яка поляризує його. Не біймося її, і не втікаймо. Бог вимагає цього (це велика і важка правда) не тому, що Він – загарбник і хоче щось відібрати в тебе, а тому, що хоче бути з тобою. Бог просить, щоб ти став у Його присутності з усім, що є у твоєму житті: з тим, що гарне, і з тим, до чого доторкнулися пустка, розпач, слабкість, що просякнуто страхом. Не намагайся переживати пустку так, ніби її нема. Зроби свій перший крок. Увійди в пустелю і постав свою ступню на розпечений пісок, визнай перед собою, а ще краще перед Господом Богом, що у твоєму житті є безплідна земля, щось, що переповнює тебе страхом, спокусою піддатися, причиною твоєї слабкости, гріха, а може просто життєвого безсилля.
Пам’ятайте! Бог є ЛЮБОВ і МУСИТЬ благословляти. Однак Він не може поблагословити те, що ми Йому не віддаємо. Це дуже важливо в нашому змаганні з силами, що штовхають нас на дно безсилля. Бог може поблагословити твою пустку, твою безплідну землю. Та існує одна умова – ти повинен її віддати Йому, тобто зробити перший крок у пустелю і визнати перед Ним: «Так, Господи Боже, це є моєю пустелею, саме це». Поки прагнутимеш приберегти якусь сферу свого життя для себе, поки намагатимешся сховати її в темному закутку і вдавати, що її немає, доти Господь Бог не торкнеться її, не поблагословить і, як наслідок, не оздоровить. Ми мусимо визнати те, що в нашому житті справді є сферою панування слабкости, а може навіть і смерти.
Клайв Стейпл Л’юїс, християнський письменник, стверджував, що наступний крок – це саме те, чого прагне небо, прагне Господь, а – увага! – пекло боїться. Саме цей крок може вести нас поза притаманну нам глибину, поза сферу нашого контролю. Це дуже важливо. Пекло боїться нашого наступного кроку, який ми робимо незважаючи ні на що, коли все виходить з-під нашого контролю. Диявол радіє, коли ми боїмося його зробити. А небо саме його прагне, бо разом з цим кроком у запустілий простір входить Бог. Однак нам найчастіше хочеться мати свій жабник, невеличку територію, де ми могли б вести примітивне, вдаване, безпечне ніби-життя. Маю цікавий дитячий досвід часів, коли я вчився плавати. Незалежно, на якій глибині я перебував, кожні декілька секунд затримувався і намагався торкнутися дна, щоб на всякий випадок перевірити ґрунт під ногами. Наслідки такої поведінки були для мене часом плачевними, бо коли я не досягав дна, то починав панікувати і топитися. Щось подібне відбувається в нашому життєвому змаганні: можна легко потрапити в спокусу перевірення і постійного контролювання свого життя: а чи все у своєму житті я розумію.
Томас Мор, незвичайний свідок Христа, котрого католицька Церква канонізувала і оголосила мучеником, оскільки він не погодився розірвати єдности з Римом, визнаючи важним подружжя Генріка VIII з другою дружиною. Він стверджував: якщо хтось укладає угоду з Богом, визначаючи межі свого служіння, то побачить, що уклав її і за себе, і за Нього. Якщо ти укладаєш угоду і зазначаєш у ній, доки і в якій мірі служитимеш Господеві, то насправді ти укладаєш угоду зі собою, а не з Господом Богом, бо підписуєш таку її і за себе, і за Господа Бога.
А Бог хоче усього твого життя і зовсім не соромиться тебе, коли ти не можеш впоратися з якимись сферами твого життя. Бог любить тебе на всіх етапах твого життя. Дозволь Йому увійти у твоє життя, не відступай, не домовляйся з Господом Богом, що ти будеш радісним християнином до того часу, поки все йтиме добре, що ти будеш вірним християнином, поки розумітимеш, що з тобою відбувається, що ти будеш Божою дитиною, поки не станеш причиною сорому для себе і Нього. Господь Бог прагне увійти у твою пустку, у твою слабкість, у твоє безсилля, у твою поразку.
Існує одна основна умова: ти повинен дозволити Йому увійти туди. Це дуже ризикований крок, можна навіть сказати – вбивчий. Однак не затримуйся. Постав свою ступню на цю безплідну і спалену землю, і Христос буде з тобою.
Ось головна Добра Новина християн: Христос входить у пустелю нашого життя, Він не боїться її. Можливо, ще впродовж якогось часу ти відчуватимеш біль пустелі, та це вже не буде лише твоя пустеля, вона також буде пустелею Бога. Упродовж якогось часу тебе мучитиме безпліддя піску – даремність твоїх моральних і духовних зусиль. Нашою пустелею будуть ті гріхи і немочі, які постійно повертаються, які ми нездатні відкинути, які повертаються бумерангом і зрізають все, на що натраплять на своєму шляху. Безпліддя піску – це дійсність твого життя, иноді засипана гріхами, слабостями, звичками, котрих ти не можеш змінити. Не бійся цього. Часом ти розчаровуєшся і вирішуєш, що поганий з тебе християнин, бо ти постійно приходиш до Господа Бога з тими ж проблемами і немочами. Тоді з’являється спокуса: «Якщо так, то я до Нього взагалі більше не прийду». Та це є найбільшою помилкою, яку ти можеш зробити. Не бійся даремности своїх зусиль. Нехай і це належить Господеві.
Відчуття оголення є ключовим досвідом переходу через пустелю. Потрібно визнати, що пустеля звільняє від ілюзій, визволяє від кольорового та захопленого погляду на власну особу. У пустелі ми дуже чітко бачимо свою слабкість.
І тут з’являється наступне розуміння: у пустелі ми не є більш слабкими, ніж зазвичай, просто ми втратили будь-які опори, тінь і воду, та стоїмо перед необхідністю зробити радикальний вибір. Легко роздумувати над проблемою страждання або довіри до Божого милосердя, поки нам ніщо не докучає, поки ми не віднайшли в собі бомби з годинниковим механізмом у вигляді прихованої хвороби, котру лікарі не можуть локалізувати і вилікувати.
Саме в пустелі твоїх недуг та гріхів ти маєш відкрити своє безсилля, свою незграбність у довір’ї до Господа Бога. У такі хвилини ти маєш великий шанс навчитися довіряти. Це навчання набуває сили, коли ти бачиш, наскільки мізерну і нікчемну допомогу у твоєму житті дають релігійні дороговкази. У таких ситуаціях, коли всі довкола підказують тобі, як впоратися з проблемами, ти відчуваєш, що цього замало, і це не дає тобі спокою. Раптом ти відчуваєш, що те, що до цього часу у твоєму релігійному житті було відповіддю на твої проблеми, перестає бути успішним і дієвим.
Ось це і є безплідна земля, твоя пустеля. Не бійся цього надломлення своєї віри, не бійся таких сумнівів. Часом ми відходимо від Господа Бога, бо сумніваємося. Цю пустелю потрібно перейти, подолати. У щоденному житті, коли навчання і праця, сімейні справи і відпочинок якнайкраще влаштовані і заплановані, проблеми виглядають менш виразно, їхні контури розмиті. Так відбувається ще й тому, що в щоденному житті ми йдемо на різні компроміси, навіть не підозрюючи цього. А в пустелі важко тому, що вона не дає можливости вибору. Там все визначено аж надто однозначно: чи я хочу вірити після того, що виявив? От, хоча б: у мені розвивається хвороба, котра неминуче веде до смерти. Чи в такій ситуації я хочу вірити? Чи довіряю Господеві попри свої відчуття, незважаючи на те, що мене охоплює розпач, коли я дивлюся на своє життя?
Пустеля ставить деякі питання ніби на лезі ножа. Чи я вірю в любов, незважаючи на зраду найближчої людини? Чи я вірю в Божу присутність, коли бачу пекло на землі?
Можливо, у нашому житті ще не було настільки драматичних запитань, але ми часто стаємо свідками хамства, безбожности, фальші, що оточують нас і задумуємося над цими проблемами. Коли ми бачимо людей, які ревно ходять до церкви і називають себе християнами, а водночас готові перегризти одні одним горлянки, то в нашому серці зароджується розчарування. Це і є пустелею нашого життя, на яку потрібно ступити і відважно відповісти собі на важливі запитання.