Ілля «сам пішов пустинею, дорогою одного дня, і сів під одним ялівцем, і зажадав собі смерти, і сказав: Досить тепер, Господи! Візьми душу мою, бо я не ліпший від батьків своїх!… І поклався він, і заснув під одним ялівцем. Аж ось Ангол діткнувся його та й сказав йому: Устань та попоїж! І глянув він, аж ось у його головах калач, спечений на вугіллі, та дзбанок води. І він їв та пив, і знову поклався. І вернувся Ангол Господній удруге, і діткнувся його та й сказав: Устань, попоїж, бо дорога тяжка перед тобою. І він устав, і попоїв та напився. І він ішов, підкріплений тією їжею, сорок день та сорок ночей аж до Божої гори Хорив» (1Цар. 19:3-8).
На сьогоднішню проповідь я запросив пророка Іллю, щоб він духовно супроводжував нас і молився за нас. Це людина, котра у своєму житті отримала дуже жорстокий досвід страждання в пустелі, і свідчення того, як швидко може зламатися людська надія. Він добре знав, що часом з розпачу і бажання хочеться утекти від всіх і усього, сісти і заснути, спробувати просто забути про все на світі.
Однак саме там, у пустелі, під час цієї нібито поразки, Бог присилає до нас, так само, як колись до Іллі, Свого ангела, котрий каже: «Не піддавайся, це ще не кінець. Те, що ти зараз переживаєш, це лише етап, а не кінець». Ангел будить тебе і показує тобі їжу. Тому, прокинься і візьми те, що дає тобі Господь. Йди стільки, скільки потрібно. Це означає, йди, хоча часто можеш і не знати, скільки тобі ще доведеться йти. Найчастіше саме так і виглядає наша життєва подорож: ми змагаємося зі своїми слабкостями, зі спокусами затриматися, піддатися. Багато хто з нас вже має такий життєвий досвід.
Та коли наші ноги справді торкаються пісків пустелі, коли ми входимо в неї? Тоді, коли почуваємося самотніми, зайвими і обдуреними. Тоді в нашому серці з’являється запитання, переповнене претензією, а водночас цілком закономірне: «Навіщо я живу? Чи я взагалі комусь ще потрібний? А чи все, що трапилося зі мною в житті, усе, з чого складається моє життя, могло б скластися по-иншому? А чи могло б бути все инакше?»
Ми болісно відчуваємо спеку пустелі саме тоді, коли черговий раз віднаходимо в собі прагнення, які (як ми вже запідозрили) ніколи не здійсняться в нашому житті. У такому разі навіщо потрібні вони? Навіщо ці хворі амбіції? Навіщо надії, які в нашому житті, у щоденних зіткненнях з жорстокою реальністю приречені на повільне вмирання? Однак поки ти не йдеш пустелею, то гарячково не думаєш про те, що сонце немилосердно припікає. Поки ти не йдеш пустелею, то не шукаєш гарячково води, того, що в нашому житті видається таким звичайним і банальним. Поки ти не перейдеш через пустелю, доти не відчуєш спеки невгасаючого сонця, не думатимеш про шматок, бодай про найменший шматок якоїсь мізерної тіні. Поки твій погляд не почне охоплювати монотонного краєвиду нескінченних пісків і дюн, доти ти прагнутимеш змін у своєму житті і не оціниш динамізму свого життя. Поки ти не відчуєш, що твої ноги втомилися, і що вони часом глибоко грузнуть у піску, поки ти не відчуєш того, що в пекучому повітрі тобі важко перевести подих, доти ти не збагнеш, як страждання може знищити навіть найпрекрасніше життя.
Питання «Кому і навіщо потрібне моє життя?», «Навіщо потрібне страждання?» з’являються тоді, коли ми почуваємося самотніми і покиненими. Коли нас люблять, коли ми радісні і сповнені енергії, коли на шляху до успіху ми з ейфорією долаємо чергові перешкоди, поки гордо дивимося на пройдений шлях, поки маємо сотні важливих справ, а наші близькі заохочують нас долати чергові перешкоди, поки перед нами є ще якісь кольорові перспективи, ми не задумуємося над подібним питанням: «А навіщо я оце все роблю, навіщо я так мучуся?» У такі моменти видається, що проблеми просто нема, а людині в житті достатньо затінку, де можна було б відпочити. Поки людині не бракує води, доти вона взагалі не думає про те, що може опинитися в пустелі.
Тому дуже часто пустеля буде нас дивувати. Нас дивуватиме те, що в нашому житті можна назвати труднощами, кризою, розпачем. Ми будемо настільки здивовані, що в першому пориві захочемо цілковито здатися, визнати, що це кінець, що далі вже нема для чого жити. Щойно тоді, коли ми увійдемо в пустелю, ми побачимо тих, яких до цього часу обходили десятою дорогою і намагалися не помічати. Щойно тоді помітимо, що вже зустрічали людей, які пережили глибокі кризи, і вже не раз змагалися з життєвими труднощами. Вони надламалися, відступили. Коли ми прагнули чергових успіхів і в стані ейфорії намагалися їх осягнути, ми цілковито не розуміли цих людей. Коли ми дивилися на людину, яка залишилася на узбіччі життя і сидить десь на вокзалі в картонній коробці, у нас навіть могла з’являтися думка, що людина сама у всьому винна. А можливо, вона зовсім не винна, а просто не вміє перейти через свою пустелю, не може впоратися з проблемами, перед якими ти також безсилий?
Кожен з нас має такі етапи у своєму житті, коли починає боятися майбутнього. Відтак ладен спазматично прикипіти до того, що має, або ще гірше, спазматично триматися минулого, і навіть не намагатися думати про те, що відбувається, що буде завтра. Поки отак втікатимеш, поки пустеля буде для тебе жахом, викликом, доти не знатимеш, що її можна перемогти. Однак як тільки відчуєш цей сухий і палючий подув пустки і страху – увійди в пустелю.
Увійди так само, як пророк Ілля. Не бійся пустелі, не втікай. Там ти зможеш стати перед Господом Богом. Отці Пустелі, усі оці прості, звичайні і водночас святі християни вірили, що в очах Господа Бога пустеля має якусь надзвичайну вартість. Парадоксально, що вона має таку особливу вартість тому, що не становить жодної вартости для людей. Бо що таке пустеля? Безплідна земля, котру люди не змогли знищити, тому що вона їм ніколи нічого не давала.
Колись я почув коротку характеристику Сахари. Чоловік, який жив на тих теренах, описав пустелю як «велике жовте ніщо». Там немає нічого, що можна було б експлуатувати, нічого, що можна було б використати. Отож, людина намагалася забути про пустелю. І сьогодні намагається забути про пустелю свого життя, бо вважає, що вона ні до чого непридатна. А християнин, на думку Отців Пустелі, покликаний до відважної подорожі пустелею з відкритими очима. Християнин покликаний мужньо пройти через хвилі сумніву, пустки, безпліддя.
Варто згадати і про те, що в нашій культурі, яка рекламує успішних людей, рідко говориться про подібні речі. Якщо хтось не досягає успіху, то дуже часто це стає темною плямою в біографії, фактом, якого соромляться. Ми почуваємося зобов’язаними досягати успіхів, якщо не професійних, то хоча б родинних. І коли переживаємо поразку, то ховаємося, намагаємося подолати наші кризи з міцно стиснутими зубами, з примруженими або повністю заплющеними очима, щоб якомога менше відчувати, бачити і переживати. Християнин же ж повинен мати широко відкриті очі! Він повинен мати відкриті долоні і вуха, якими готовий слухати, і не боятися того, що його чекає, бо пустеля не лише безплідна земля, яка нікому не потрібна і яку людина не змогла собі підкорити, – пустеля є тим простором, яким вибраний народ, Ізраїль, а також новий вибраний народ, християни, повинні подорожувати і відчувати присутність Господа Бога. Саме в пустелі Ізраїль пережив найбільші дива Божої присутности. Саме там відбувалися найбільші таємниці, які ми називаємо завітом Бога з Ізраїлем. Цей шлях не був простим. Бог спланував шлях віри так, щоб ступні ізраїльтян торкалися землі, яка, з точки зору людей, є проклятою. Але саме там Ізраїль вчився любити Бога, і там (і це найважливіше) вчився приймати любов Господа Бога. Невірність Ізраїлю, славнозвісний культ тельця – усе це відбувалося там. А водночас там людська невірність зустрілася з Божою любов’ю.