Це наше християнське покликання – сіяти добро. Це нічого, що на нашу посмішку хтось відреагує злосливим зауваженням. Це не моя втрата, а тієї людини. Можливо, колись і в цій людині щось переламається. Кожен із нас повинен бути таким яскравим вогником доброти. Бо якщо ми лише нарікатимемо, що наше оточення таке неприємне, якщо самі приєднаємося до цієї епідемії «гіркоти та злосливости», то нагадуватимемо мешканців однієї місцевости, про яких ідеться в наступній історії.
…У маленькому місті вирішили організувати фестиваль. Вже обговорили, які атракціони треба встановити і вирішили, що кожен дорослий мешканець принесе зі собою на свято пляшку вина одного й того ж сорту. Вино ввіллють до великого казана, а потім кожен охочий черпатиме з нього, питиме і веселитиметься. Але один із мешканців подумав собі так: «Мені трохи шкода пляшки доброго вина. Я принесу воду в пляшці з-під вина. На фестиваль прийде багато людей, ніхто не зорієнтується, що я вилив воду, а не вино». Так і зробив. Перед початком фестивалю великий казан наповнили вином, хтось промовив тост, люди почали пити і…. виявилося, що в посудині була лише вода! Всі подумали так само, як той чоловік!
Можливо, у багатьох родинах, шкільних класах, студентських групах трапляється щось подібне. Хтось собі думає: «Вони так негарно поводяться, то і я так робитиму. Навіщо мені бути іншим? Не вирізнятимусь…» Це ніби логічно і ми, образно кажучи, вливаємо воду замість вина, а потім нам усім доводиться її пити. Стефан Кісєлєвські любив говорити: «Чай не буде солодким, якщо його лише помішувати ложечкою. Треба додати цукру». Гадаю, що це гасло можна застосувати до ситуації, яку я описую. Наші нарікання на те, які ми погані, обмовляння і взаємні докори – це ніби помішування гіркого чаю. А розв’язання проблеми залежить від того, чи знайдеться хтось, хто врешті здогадається його посолодити. Повторю ще раз: бодай здогадається. Бо, як я вже писав, добро – це енергія, яка може настільки схилити іншу людину до зичливости, що далі вона вже сама її понесе.
Напевно, багато хто з нас пам’ятає «Короткий фільм про вбивство» режисера Кшиштофа Кісілєвського. Сюжет цього фільму простий і водночас трагічний. Молодий хлопець вбиває таксиста. Вбивцю швидко затримують та засуджують до смертної кари. Під час судового процесу його захищає молодий адвокат. Виглядає на те, що обвинувачений зовсім не цікавиться тим, що діється в залі суду. Відразу після проголошення вироку, коли засуджений проходить подвір’ям і сідає до поліцейського автомобіля, його адвокат відчиняє вікно і, напевно, сам не розуміючи навіщо, голосно вигукує: «Шановний! Зачекайте! Яцку!» Через кілька днів адвоката повідомляють, що колишній клієнт, який зараз перебуває в камері смертників, хоче з ним побачитися. Тож, адвокат їде до в’язниці і дуже здивований, бо засуджений починає з ним глибоку і щиру розмову. Чому саме зараз? Чому він не відкрився і не погодився на таку розмову під час процесу? Таємниця розкривається, коли засуджений нарешті зізнається: «Бо тоді, після закінчення судового процесу, ви покликали мене через вікно: Яцку! Мені двадцять один рік, але я ледь не розплакався».
Можливо, саме тому багато людей дуже замкнені, нелюб’язні, агресивні, бо вже віддавна ніхто не промовив їхнього імени з теплотою і доброзичливістю. Чи ми думаємо про те, коли востаннє хтось із посмішкою сказав до нашої мами, тата, бабусі чи дідуся: «Катрусю, Марійко, Миколко… Як добре, що ти є»? Я чудово знаю, що тисячі людей роками не чують таких слів.
На завершення цих роздумів я хотів би звернути вашу увагу на ще дещо. Як добре, що у Святому Письмі немає заповіді, що нам повинні подобатися всі люди. Ми повинні любити інших, але це не означає, що ми мусимо подобатися одні одним. Наші почуття – ніби вітер. Вони віють сильніше або слабше, в один бік або в інший. Можуть сильно підштовхнути нас до однієї людини, а можуть далеко відкинути від неї. А ми навіть не завжди розуміємо, чому так відбувається і не завжди це від нас залежить. Напевно, багато хто з нас побував у приблизно такій ситуації: зустрічаю чужу людину і майже відразу відчуваю, що не люблю її (бо вона якось дивно сміється, інша ж дивно одягається). Потім, за такого налаштування, ми знаходимо багато аргументів, які переконують нас у тому, що ця людина справді несимпатична і неприємна. І, по суті, до кінця не відомо, чому так діється. Дуже цінним є вміння розділяти наші ірраціональні упередження від ретельної оцінки іншої людини. Мудрою і зрілою людиною є та, яка вміє собі сказати: «Мені не подобається ця людина, але нехай їй щастить. Я не осуджуватиму її, не обмовлятиму, не шукатиму аргументів, які виправдовували б мою антипатію. Я постараюся побачити в ній щось добре. А на разі є так, як є». На мою думку, немає моральної провини в тому, що часом ми оминаємо таку людину. Адже це виникає не з ворожости до неї. Радше з побоювання, що мої та її емоції можуть рознести нас у різні боки і за деякої неуважности між нами може виникнути негативне напруження. Коли інша людина не очікує від мене допомоги, коли її добро чи добро якоїсь третьої особи не вимагає наших контактів, то ми можемо, не маніфестуючи цього, уникати зустрічей, які для нас важкі чи неприємні. А коли вже дійде до такої зустрічі, то треба з усіх сил старатися, щоб бути доброзичливим до цієї людини. І якщо нам це вдається, то – навіть якщо ця людина нам не дуже подобається – ми справді по-християнськи любимо її. І якщо ми будемо витривалими в цьому процесі, то цілком можливо, що через деякий час ця людина зможе віддячити справжньою і щирою симпатією.
Треба усвідомлювати, що люди, яких важко любити, часто можуть бути для нас, як це не парадоксально, більшим даром небес, ніж наші найліпші приятелі. Бо саме оці «несимпатичні» є для нас біблійною вузькою брамою до неба. Це вони тягнуть нас угору, є тим вогнем, в якому гартується золото нашої християнської любови. Це вони часто спонукають нас переламувати свій егоїзм.
* *
«І прости нам довги наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим». Господи Боже, прости нам так само. Це прохання, яке в наші вуста вклав сам Спаситель, робить нас суддями своїх учинків і поведінки. Бог надзвичайно шанує нашу свободу! Це ми вирішуємо те, чи нас охопить Боже милосердя. Тому спочатку пробачмо іншим їхні провини, будьмо самі милосердні. І тоді вже справді можна буде жити в мирі.
КІНЕЦЬ