Наші страхи

Страх належить до нашого «я», а не до того найглибшого внутрішнього центру та духовної частини, які пов’язані з Богом. Вона не може боятися, адже знає: все те, що трапляється, так чи інакше мало статися.

Лише тоді, коли перебуваємо з цією духовною частиною в глибокому зв’язку, ми сприйматимемо все спокійно.

Та, на жаль, багато осіб занадто прив’язані до свого «я».

Наше «я» є результатом різних еволюційних психологічних етапів, середовища, з якого ми походимо, стилю життя наших батьків, нашого суспільного, культурного та робочого контексту, пережитих травм тощо.

«Я» піддається неврозам, духовна частина – ні.

Вона живиться молитвою та духовними роздумами.

«Я» як таке зазвичай ілюзорно вважає себе всемогутнім.

Згадаймо незрілу всемогутність, її відразу до обмежень; подумаймо про ідеальні ілюзорні картини, серед яких зростало наше «я», особливо зараз, у споживацькому масовому суспільстві, в якому панує культура конкуренції та агресії, а думка більшости відкидає таємницю, релігію і дух. Сам людський організм почувається розбитим і розділеним на частини, між якими немає нічого спільного, а «я» сприймається відірвано від тіла та духу.

Це «я», відділене від тіла і духу, не може не боятися.

З цієї точки зору, коли «я» постає перед труднощами, відчуває обмеження, розчарування, перешкоди в тамуванні свого спазматичного ілюзорного голоду, тоді воно починає боятися і запускає цілий механізм різних захисних реакцій, агресії, руйнації та самознищення.

Могло б здатися, що насправді все навпаки, однак за видимістю і образом відкритого на діялог «я» приховується замкнене, деформоване, ув’язнене «я», яке уникає спілкування і вважає себе всемогутнім. Воно не визнає жодних обмежень. Воно не прагне перемін, панічно боячись страждань і смерти.

Страх відмежовує нас від себе самих та від інших.

Страх є найбільшою з перешкод, які необхідно подолати, щоб вийти на зв’язок з нашою найглибшою частиною.

Страх втискається між думкою та вчинком.

Діяльність убиває страх.

Звісно, ця діяльність не може бути імпульсивною, а повинна відповідати певному стратегічному задуму, прямуючи вперед шляхом зросту.

Наші вчинки ніколи не можна плутати з реакцією.

Той, хто миттєво реагує, не обирає.

Адже діяльність – це експериментальне підтвердження думки.

Щоб перебувати на зв’язку з нашим глибинним центром, з нашою духовною частиною, необхідно враховувати ті знаки, які надсилає наше тіло.

Тіло завжди вірне цьому центру, оскільки використовує невербальні, менш забруднені, оперативні лінії, які оминають тонкощі роздумів, виправдань і алібі нашого «я».

Наприклад, для нашого «я» самотність є дуже болісним досвідом. Однак перебувати на самоті необхідно навчитися, якщо ми прагнемо далі зростати і довести до логічного завершення нашу місію та покликання.

Якщо ми не в змозі подивитися на самих себе, то віддаємо владу в руки іншим, легко узалежнюємося, стаємо безпорадними конформістами і втрачаємо свободу.

Доки ми не подолаємо страх перебувати на самоті, доти не зможемо увійти в глибокий зв’язок з Богом.

Окрім того, вміння перебувати наодинці означає оволодіти самоконтролем, який дозволить нам відчути ще більшу свободу.

Уміння перебувати наодинці з собою допоможе нам позбутися того, що ми не вважаємо доцільним.

Уміння перебувати наодинці з собою означає також по-справжньому йти за своїм покликанням.

* *

Іншим страхом для «я» є істина.

Зумовлене нереальними, ілюзорними та беззмістовними флеш-повідомленнями, які постійно надходять від споживацького суспільства, наше «я» надає перевагу правді більшости, яка водночас є нічиєю правдою. Фальшивкою.

Кожен з нас має свій шлях, свій спосіб осягнути правду, своє особисте покликання.

А істина перебуває всередині кожного з нас.

Її можна осягнути різними шляхами, адже кожен з нас є відмінний від іншого, але врешті-решт, попри численні відмінності, правда є одна й та ж сама.

Ми можемо дійти до неї самотужки.

Ніхто не зробить цього за нас.

Але тоді, коли ми нарешті зрозуміємо її, повинні тримати її поруч, щоб вона могла провадити нас шляхом зросту і психодуховного усвідомлення.

Наше «я» боїться перемін.

Якщо ми приділимо «я» і його страхам занадто багато уваги, то завжди матимемо спокусу піддатися життю, а не жити ним.

Наше «я» прагне впевнености, спокою, стабільности, а дійсність є безмежно насиченою і масштабною нескінченною зміною.

Вирішивши жити, а не плисти за течією, ми розпочинаємо захопливу пригоду перемін, пізнання себе і своїх недоліків, які можемо реорганізувати по-новому, надаючи їм природної форми, яка відповідає нашому внутрішньому світу.

Щоб вижити, не треба дозволяти керувати собою старим звичкам і формам поведінки, яких нас навчили в дитинстві.

Життя не є чимось статичним.

Це динамічна реальність, яка перебуває в постійному русі.

Те, що здається справжнім сьогодні, завтра може перестати бути таким.

Якщо б ми справді вірили в те, що не можемо змінитися, то життя втратило б будь-який сенс. Ми були б приречені залишитися тим, ким є, до кінця життя.

З цього приводу мушу зауважити, що багато осіб каже, що хоче змінитися, але мало хто береться за це.

Зміна має сягнути глибин.

Зміни мають відбуватися всередині нас, а не бути простою видимістю.

«Я» боїться теперішньої миті.

«Я» не знає, як жити цим теперішнім: воно або згадує минуле, щоб втекти від відповідальности за сьогодні, або ж заглядає в майбутнє, щоб потішити себе мріями.

Повертатися в минуле, ховатися в мріях – все це паралізує. Це втеча від дійсности.

А от поринути в минуле, щоб переосмислити те, що сталося, і людей, яких ми зустріли, дозволить нам створити особисту позитивну історію.

Тож минуле може нас просто супроводжувати, бути поруч, аби нагадувати нам про те, що не варто повторювати колишні помилки.

Необхідно примиритися з власним минулим.

І це не означає забути про нього.

Просто не потрібно тримати його перед собою, як цього хотіло б наше «я», оскільки це паралізувало б нас і не дозволило б жити по-справжньому.

Що ж стосується майбутнього, то «я» використовує його, щоб нас налякати.

Страх через невміння зустріти майбутнє належним чином так турбує деяких людей, що вони просто витрачають намарно більшу частину свого часу.

Страх майбутнього – поганий помічник для зустрічі з ним.

Коли ми боїмося майбутнього, то щоб вийти з цієї пастки, необхідно переходити до конкретних дій, розбудовуючи досвід.

Якщо ми керуватимемося досвідом, то ніколи не заблукаємо на цьому шляху.

І наостанок, якщо ми не перебуваємо на постійному зв’язку з нашим внутрішнім світом, то важко жити теперішнім. «Я» намагається використовувати лише розум, який, маючи замало інформації про дійсність, пробує все узагальнити та жити абстрактно й ілюзорно, тобто не по-справжньому.

Необхідно навчитися бути вкоріненими в самих себе, у наші глибини, щоб зрозуміти та проживати в повноті те, що відбувається саме зараз.

Попередній запис

Особиста ідентичність

Наступний запис

Родинне середовище