Тепер поговоримо про шлях до споглядальної молитви, відмінний від розважання над Святим Письмом (що не суперечить йому, а доповнює його), шлях різних традицій повторюваної молитви, як, наприклад, Ісусової молитви (або молитви серця) та молитви на вервиці. Їх перевагою є простота, а також те, що їх можна промовляти не тільки під час молитви, але й поза молитовним часом, так, щоб молитва поволі наповнювала усе наше життя. Я вже згадував про цей момент раніше, але хотів би до нього повернутися.
Ті, які вірять, завжди шукали неперервної молитви. Уже в Старому Заповіті знаходимо це прагнення: «Блажен муж, що в Законі Господнім його насолода, і про Закон Його вдень та вночі він роздумує!» (Пс. 1:2) «Як я кохаю Закона Твого, цілий день він розмова моя!» (Пс. 119:97). Воно ще більше виявляється в християнському світі, де багато хто хотів відповісти на заклик Господа: «Безперестанку моліться!»
Християнин не може вдовольнитися просто систематичною молитвою, він повинен прагнути молитися постійно, бути завжди в стані єднання з Богом, любові й прославлення, адже саме в цьому він знаходить своє правдиве життя. Бог не перестає нас любити, думати про нас, тому справедливо було б прагнути робити те саме і щодо Нього, постійно жити в Його присутності. «Ходи перед лицем Моїм», – сказав Він нашому батькові Аврамові (Бут. 17:1).
Добре є думати про Бога так часто, як лиш можливо, любити Його і без перерви прославляти Його в нашому серці. «Мені здається, що я ніколи не забувала про Господа більше, ніж на три хвилини», – каже Тереза з Лізьє. Навіть серед наших щоденних турбот, бажано досягнути своєрідної постійної уваги серця до Божої присутности. Це нелегко, адже ми такі розсіяні! Це тривалий процес, в якому нам особливо допоможе божественна благодать. Без сумніву, тут ми ніколи не досягнемо досконалости, але важливо прагнути цього, адже в тому й полягає правдиве щастя.
Ось як Матвій Ель Мескін описує об’єднані зусилля, яких слід докладати з цією метою:
- Відновити відчуття, що ми перебуваємо в присутності Бога, Який бачить все, що ми робимо, і чує все, що ми кажемо.
- Спробувати розмовляти з Ним час від часу короткими фразами, що передають наш стан на той момент.
- Запрошувати Бога до наших справ, просячи Його бути присутнім під час наших занять, сповіщати Його про них після їх завершення, дякувати Йому за успіхи, висловлювати свій жаль у разі невдачі, водночас шукаючи її причини: може, ми віддалилися від Нього або ж забули попросити Його про допомогу?
- Спробувати почути голос Бога через нашу працю. Дуже часто Він промовляє до нас всередині, але оскільки ми не уважні до Його голосу, то втрачаємо головне з Його настанов.
- У складні моменти, коли ми отримуємо тривожні новини чи коли нас ображають, одразу просімо в Нього поради; Він найдорожчий приятель і найнадійніший порадник у час випробувань.
- Як тільки наше серце починає хвилюватися, а почуття бентежитися, звернімося до Нього, щоб заспокоїти ці непотрібні хвилювання ще до того, як вони заполонять наше серце; заздрість, гнів, осуд, помста – через усе це ми можемо втратити благодать перебування в Його присутності, адже Бог не може жити разом зі злом.
- Намагатися, наскільки це можливо, не забувати Його, одразу повертаючись до Нього, як тільки ми застанемо наші думки в стані розсіяности.
- Не розпочинати якусь роботу і не давати якоїсь відповіді, доки не отримаємо Божого благословення. Його все більше можна розпізнати мірою того, наскільки постійно ми живемо в присутності Бога, і мірою нашої рішучости жити з Ним[1].
[1] Matta El Maskîne, L’expérience de Dieu dans la vie de prière, c. 248.