Небезпека скарг

Юна дівчина переживала одну трагедію за іншою. Її матір і двоє братів померли. Батько одружився вдруге, розлучився і знову одружився. Дівчина погано вчилася в коледжі і вживала алкоголь. Якось вона почула про Ісуса і прийняла Його як Спасителя. Якийсь час її наповнювала радість, і коли вона поділилася своєю історією, інші також пізнали Ісуса Христа. Її життя минало легко, і вона подумала, що всі труднощі минулися.

Але згодом почали назбируватися клопоти. Вона потрапила у дві автомобільні аварії і в обох була травмована. Після цього в неї на шиї з’явилася пухлина, і для її видалення знадобилася болісна операція. Одного дня вона випила кока-колу і серйозно захворіла – напій містив наркотики. На шляху до школи її сильно налякав незнайомець з ножем; іншого дня за нею гнався озброєний чоловік. Грабіжники приходили до її будинку вночі; один з них увірвався в дім і зґвалтував її. Зрештою, її звільнили з роботи, тому що бос був переконаний, що вона робить щось недобре, якщо пережила стільки лиха.

Увесь цей час дівчина намагалася триматися своєї віри. Найважчим тягарем була недовіра й підозра прихожан церкви, яких вона знала.

Але хтось поклав їй до рук примірник “В’язниці хвали”. Вона прочитала її і в неї знову з’явилася надія. Можливо, у Бога була причина дозволити статися всім цим нещастям, яких вона зазнала? І коли вона подякувала Йому за кожну біду, яка спіткала її в житті, радість змінила страх, який її сковував.

“Я раптом усвідомила, що Бог – це все, що в мене є, – сказала вона мені. – Можливо, інші люди мають безпечне життя. Я маю тільки Його, і все, що зі мною сталося, тільки змусило мене зрозуміти це ще чіткіше”.

Ця молода жінка почала з новою, променистою силою свідчити про свого Спасителя. Тепер вона глибше розуміє людей, які страждають так, як страждала вона.

Вона навчилася вірити, що всі обставини її життя контролює любляча рука Бога; тепер вона може поглянути на кожне випробування і сказати: “Я знаю, що Бог дозволив цьому статися, і тому це буде мені на добро”.

Інша молода жінка раптово втратила чоловіка. У них не було дітей, і вона почувалася неймовірно самотньою. Коли вона пішла шукати утіхи і співчуття у своїй сім’ї, з нею відмовилися розмовляти і поводилися так, немов би її не існує.

Вона не могла зрозуміти такого повного неприйняття. Її сім’я ніколи так до неї не ставилася, і залишатися самотньою і непотрібною було для неї нестерпно. Її тіло боліло, вона не могла спати і швидко втрачала вагу.

День і ніч вона плакала, загубивши лік часу. Вона усвідомила, що розум почав її підводити.

Доведена до відчаю, вона вигукнула: “Боже, чи Ти існуєш? Чи Ти піклуєшся про мене?” Вона не почула відповіді і не знаходила спокою.

Одного дня в місцевій книгарні жінка побачила “В’язницю хвали”. На обкладинці вона прочитала, що її автор – військовий капелан, і поклала книгу назад на полицю. Її покійний чоловік служив в армії, і вона злякалася нової хвилі спогадів. Додому вона пішла з порожніми руками, але заголовок цієї книги стояв у неї перед очима увесь день і їй не давала спокою одна думка: “Прочитай її! Прочитай її!”

Вона ніколи не відчувала такого потягу прочитати будь-що, і, здивована цим відчуттям нагальности, пішла до книгарні і придбала це видання. Вдома почала читати, і невдовзі в неї потекли сльози.

Часом вона плакала так сильно, що добре не бачила букв. Вона стала навколішки і читала далі.

Жінка була переконана, що Бог через цю книжку промовляв до неї. Однак зміст твору вразив її. Хіба Він, фактично, не казав їй дякувати Йому за те, що був мертвий її чоловік? Як Бог міг бути таким жорстоким? Здавалося, що все її єство повстало проти цієї ідеї. Однак вона читала далі, її ридання стали тихішими і новий мир прийшов у серце. Незабаром її думки почали текти зовсім в іншому руслі.

“Бог був у всьому, щоб допомогти мені, – подумала вона. – Він знав, що коли б мій чоловік залишився живим, я б ніколи не шукала Його! Якби сім’я втішила мене своєю добротою і любов’ю, я би прихилилася до неї. Тепер я цілком самотня, і тому йду до Бога. О, Ісусе, я відчуваю Твою присутність! Ти перебуваєш поряд зі мною, і я славлю та хвалю Тебе, Боже, за все, що привело мене до Тебе!”

Мир, який вона відчула у своєму серці, був більшим від усього, що вона коли-небудь переживала раніше, і впродовж кількох наступних днів вона вся світилася радістю, що страшенно здивувало її друзів і сусідів, які раніше з дедалі більшою тривогою спостерігали, як її гнітить горе.

Незабаром до неї прийшов брат зі слізливим зізнанням. “Чи ти можеш пробачити нам? – спитав він. – Сталося жахливе непорозуміння. Хтось сказав нам, ніби ти розповіла своєму сусідові, що ми відмовилися допомогти тобі, коли помирав твій чоловік. Ми були настільки нерозумні, що повірили їм, і пережили таке потрясіння й біль, що не хотіли бачити тебе і розмовляти з тобою”. Братові було дуже соромно. “Сьогодні ми дізналися, що ці люди говорили про іншу вдову! Страшно й подумати, що ми покинули тебе саму, коли ти потребувала нас найбільше”.

“Не звинувачуйте себе, – радісно відповіла молода вдова. – Дякуйте, що ви помилилися!”

“Що ти маєш на увазі, сестро? – брат не був упевнений, що розчув її слова. – Я підвів тебе, коли ти справді потребувала моєї допомоги, і ти хочеш, щоб я дякував за це?”

“Саме так, – засміялася вона. – Якби ти не відрікся від мене, я не змогла б зрозуміти, як сильно Бог любить мене!”

Смисл цієї історії не в тому, щоб виправдати тих, хто слухає плітки чи ігнорує людей, які потребують їхньої любови. Бог хоче, щоб ми зрозуміли, що, звіривши своє життя Йому, ми можемо бути впевнені, що ніхто не може несправедливо поводитися з нами, якщо Бог не дозволить цього заради нашого ж добра. Ми маємо дякувати Йому за кожне образливе слово чи підступну зраду, з якими нам доведеться зіткнутися.

Бо то вгодне, коли хто, через сумління перед Богом, терпить недолю, непоправді страждаючи. Бо яка похвала, коли терпите ви, як вас б’ють за провини? Але коли з мукою терпите за добрі вчинки, то це вгодне Богові!” (1Пет. 2:19-20).

Трояндовий кущ треба обтинати, щоби він гарно зацвів. Ісус сказав: “Я правдива Виноградина, а Отець Мій Виноградар. Усяку галузку в Мене, що плоду не приносить, Він відтинає, але всяку, що плід родить, обчищає її, щоб рясніше родила. Через Слово, що Я вам говорив, ви вже чисті” (Ів. 15:1-3).

Ось які заповіді дав Ісус: “Люби Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією своєю думкою. Це найбільша й найперша заповідь. А друга однакова з нею: Люби свого ближнього, як самого себе” (Мт. 22:37-39).

Любов, про яку говорив Ісус, це любов свідома, яка вимагає зусиль волі, любов, яка проявляється у вірі. Ісус описав природу тієї любови, коли сказав: “Оце Моя заповідь, щоб любили один одного ви, як Я вас полюбив!” (Ів. 15:12).

Усе те в нас, що не дозволяє нам виконувати Його заповідь, слід обтинати. Ми тільки перешкоджатимемо Його праці в нас, якщо будемо опиратися і скаржитися на болісні обставини, що супроводжують обтинання. Такі речі не трапляються з нами випадково чи за велінням долі. Вони трапляються тому, що наш люблячий Отець є також нашим люблячим Садівником. Ми маємо радіти й дякувати Йому, бо Він знає, що для нас найкраще.

Попередній запис

Нагода для зростання

Наступний запис

Єдність з Богом