Єдність з Богом

Віруючий кандидат в офіцери у Форт-Беннінгу отримав звістку, що його дружина потрапила в психіатричну лікарню після важкого нервового розладу. Лікарі дали песимістичний прогноз щодо її одужання і сказали, що їй доведеться постійно перебувати в госпіталі.

Коли Джон прийшов у мою приймальню, він спочатку не міг говорити. Я бачив, як його тіло здригалося від ридань, а сльози потоками текли по його зажуреному обличчі.

“Чому це сталося?” Він боровся з собою, щоб вимовити слова. “Ми з дружиною намагалися жити справжнім християнським життям; чому Бог покинув нас тепер?”

“Бог не покинув тебе, – сказав я. – У Нього є певна мета, якщо Він дозволив твоїй дружині потрапити в лікарню. Станьмо навколішки і подякуймо Йому за це”.

Джон витріщився на мене. “Пане, я лютеранин, і я ніколи не читав такого у своїй Біблії!”

“А що ти скажеш про цей вірш? – запитав я. – “Дякуючи завжди за все Богові й Отцеві в Ім’я Господа нашого Ісуса Христа” (Еф. 5:20).

Джон похитав головою. “Я знаю цей вірш, – сказав він. – Я завжди думав, що там йдеться про те, щоб дякувати Богові за добрі речі. Подяка Богові за зло, мабуть, суперечить Писанню. Я завжди думав, що Павло заходить надто далеко, коли говорить про втіху в немочах”.

“Я також колись так вважав, – сказав я. – Але переконався, що Павло має рацію. Коли він говорить про втіху в немочах, то, очевидно, він не має на увазі, що ми маємо вважати приємним власне біль. Але Павло зміг побачити страждання в іншому ракурсі. Він зрозумів, що його біль служив вищій меті і був частиною Божого люблячого задуму щодо нього”.

Джон замислився. “Я просто не знаю”, – сказав він повільно.

“Павлові також важко дався цей урок, – продовжував я. – Пам’ятаєш його “колючку в тілі”?

Джон кивнув.

“Тричі Павло просив, щоб вона зникла. Очевидно, що він не втішався своєю “колючкою” в той час. І тричі Бог відповідав йому: “Досить тобі Моєї благодаті, бо сила Моя здійснюється в немочі“. «Отож, краще я буду хвалитись своїми немочами, щоб сила Христова вселилася в мене»” (2Кор. 12:9).

Павло не радів своїм немочам заради них самих. Він сказав коринтянам: “Тому любо мені перебувати в недугах, у прикростях, у бідах, у переслідуваннях, в утисках через Христа. Коли бо я слабий, тоді я сильний” (2Кор. 12:10).

Джон задумливо гортав Біблію.

“Я вірю, що Бог діє в усьому, – сказав він врешті-решт. – Але радіти в усьому мені справді важко”.

“Якби ми сказали, що маємо віру, але не можемо радіти, то хіба це не означало б, що ми насправді не віримо, що Бог діє в нашій ситуації задля нашого добра?” – запитав я.

“Я вірю, що ви маєте рацію, – сказав він. – Я хочу спробувати”.

Ми стали навколішки, і тіло Джона здригалося від ридань, коли він молився: “Боже, я знаю, що Ти любиш мою дружину більше, ніж я. Я вірю, що Ти здійснюєш чудовий задум для нас”.

Сльози котилися по його обличчю, але очі горіли новою упевненістю.

“Бог чинить правильно, капелане, – сказав він. – Я знаю це”.

Через кілька днів Джон подав прохання про його перевід за сімейними обставинами, щоб мати змогу бути поряд з дружиною. Прохання було задоволене, і він прийшов попрощатися.

“Я ще не сказав найважливішого, – говорив він збуджено. – Бог пообіцяв мені оздоровити мою дружину в ту мить, коли я доторкнуся до її обличчя і скажу: «Стань здоровою в ім’я Ісуса»”.

Я засумнівався. А якщо Джон у своїй ревності випереджав Бога? Але згодом я також відчув запевнення Святого Духа і поклав свою руку на Джона в прощальній молитві.

“Отче, Ти кажеш, що коли двоє з нас погодяться на землі просити про будь-що, Ти зробиш це для нас (пор. Мт. 18:19). Тому тепер я погоджуюся з Джоном, що в ту мить, коли він торкнеться своєї дружини, Ти оздоровиш її”.

Через два тижні від Джона надійшов лист. Він писав:

“Усе сталося саме так, як сказав нам Ісус. Моя дружина була в кабінеті психіатра, коли я, приїхавши, вперше її побачив. Вона мала жахливий вигляд. Зморшки на її обличчі і страх в очах майже переконали мене, що їй неможливо допомогти. Але я знав, що маю скоритися тому, що сказав мені Бог, і тому підійшов ближче і поклав на неї руки. У ту мить, коли я доторкнувся до неї, щось схоже на електричний струм пронизало її, і я зрозумів, що вона оздоровилася. Я сказав психіатрові, що вона здорова, але він глянув на мене так, немов мене також треба госпіталізувати. Та вже наступного дня він зателефонував і сказав: “Я не знаю, як це пояснити, але схоже на те, що ваша дружина одужала!” Тепер моя дружина вдома, щасливіша, ніж будь-коли. Її зміцнили страждання, яких вона зазнала, і тепер ми разом дякуємо за все. Ми дізналися, скільки вивільняється цілющої сили Христа, коли ми хвалимо Його”.

Божа сила може побороти наші слабості, коли ми прийдемо до Нього і визнаємо, чого нам не вистачає. Але ми так часто соромимося визнати, що ми слабкі, боячись, що інші люди та Бог не приймуть нас такими, якими ми є. Така логіка є наслідком помилкової думки, що ми маємо заробити чи заслужити Божу любов.

Одного дня до мене прийшов віруючий генерал і зізнався, що напруження, пов’язане з необхідністю завжди бездоганно виглядати перед солдатами, от-от уб’є його. Поки ми розмовляли, я усвідомив, що цей чоловік, яким я захоплювався через його зовнішній спокій та впевненість, ніколи не був здатним прийняти себе таким, яким він насправді був. Генерал боявся, що як тільки він розслабиться, то безмежно розчарує свою сім’ю і своїх солдатів.

Я сказав, що його напруження зникне, коли він подякує Богові за те, що Він створив його саме таким, яким він є.

“Ви маєте на увазі, яким я є тепер – виснаженим страхом і напруженням?” – спитав він. Я кивнув.

“Ви вважаєте, що Бог, який сотворив всесвіт і помістив на небесах зорі, був менш дбайливим, коли сотворив вас? Він також не ставився недбало до обставин, яким дозволив з’явитися у вашому житті для того, щоб показати вам, як сильно Він любить вас”.

Генерал кілька разів приходив на розмову в мій кабінет, вивчав Біблію і з цікавістю читав “В’язницю хвали”. Поступово він визнав, що в Бога є досконалий задум для його життя і що постійний стрес, в якому він перебував, був призначений для того, щоб змусити його покладатися на Бога.

Він почав хвалити Бога за свою тривогу, і відчуття спокою поступово змінило колишній стан страху. Вперше у своєму житті він відчув щастя бути собою.

“Поки я вважав, що Бог не може полюбити мене з моїми слабкостями, я намагався приховувати їх і через це щораз більше віддалявся від істини, – сказав він мені. – Як тільки я зміг визнати, що був слабким, і подякувати Богові, що Він зробив мене таким, Його любов почала перемінювати мене, і Він почав наповнювати мене Своїм миром”.

Давид писав: “Благословляйте, народи, нашого Бога, і голос слави Його розголошуйте, що зберіг при житті нашу душу, і не дав нозі нашій спіткнутись, бо Ти, Боже, нас випробовував, Ти нас перетопив, як срібло перетоплюється… Ти нас до в’язниці впровадив, Ти пута поклав нам на стегна, Ти їздити дав був людині по головах наших, ми ввійшли до огню й до води, але на широкі місця Ти нас вивів!До Нього я кликав устами своїми, і хвали Йому під моїм язиком! Коли б беззаконня я бачив у серці своїм, то Господь не почув би мене, але Бог почув, і вислухав голос моєї молитви!” (Пс. 66:8-12,17-19).

Давид прагнув єдности з Богом, і він знав, що будь-що нечисте в ньому не дозволить Божій любові наповнити його і діяти через нього. Тому Давид радісно прийняв перелом і очищення, через які вів його Бог. Він радів, коли випробування виявили приховані гріхи його серця, гріхи, які він міг висповідати і від яких отримати зцілення. Сам Бог вказав Давидові цей шлях.

Чи Я м’ясо бичків споживаю, і чи п’ю кров козлів? Принось Богові в жертву подяку, і виконуй свої обітниці Всевишньому, і до Мене поклич в день недолі, Я тебе порятую, ти ж прославиш Мене!Хто жертву подяки приносить, той шанує Мене; а хто на дорогу Свою уважає, Боже спасіння йому покажу!” (Пс. 50:13-15,23).

Шляхи Бога є шляхами хвали!

Попередній запис

Небезпека скарг

Наступний запис

Як зарадити злу