Промова Бога в кінці книги Йова є однією з головних причин, чому я не можу погодитися з підсумками однієї непогано написаної популярної книги на тему болю, під назвою Як з хорошими людьми стається щось погане. Рабин Гарольд Кушнер написав її після того, як став свідком боротьби свого сина з жорстокою хворобою прогерією, при якій процеси старіння відбувалися настільки пришвидшено, що в зовсім юного хлопця посивіло і випало волосся, шкіра вкрилась старечими зморшками, він ослаб і в результаті помер.
В цій книзі, яка на диво стала бестселером, Кушнер пояснює, що він навчився приймати Божу любов, але сумнівався в Божій силі. Він почав вірити в те, що Бог є добрим і ненавидить дивитись на наші страждання, але просто не має досить сили, аби вирішити наші проблеми в цьому світі, наприклад такі проблеми, як дитина, хвора на прогерію. Страждання на цій планеті існують тому, що «Навіть Богові складно контролювати увесь цей хаос» і тому що Бог є «Богом справедливості, а не сили»[1] Інакше кажучи, Богові так само, як будь-кому іншому, неприємні страждання на цій планеті, але в Нього зв’язані руки.
Книга Кушнера стала бестселером, бо дала людям деяке заспокоєння. Рабин замість них вголос сказав про те, у що вони хотіли вірити самі: Бог хоче допомогти, але не може. Коли ми кличемо до Нього, просячи вирішити наші проблеми, ми просто надто багато очікуємо від Бога. Ідея Кушнера виглядає як дещо таке, що нам би хотілося, щоб було правдою. Але чи правда це?
Якщо Кушнер виявив приховану правду про Бога, чому тоді Бог не виявив цю ж саму правду в Своїй промові до Йова? Цій біблійній книзі доречно було б дати підзаголовок «Як з одним з найкращих серед людей трапилося найгірше». Фінальна кульмінаційна сцена давала Богові чудову платформу, відштовхнувшись від якої, можна подискутувати про Його брак сили, якщо проблема дійсно була в цьому. Звичайно, Йов з радістю прийняв би такі слова від Бога: «Йове, мені шкода, що так сталося. Сподіваюсь, ти розумієш, що Я не причетний до того, що все так обернулося. Я хотів би допомогти, Йове, але просто не можу».
Натомість у Йова 38-41 міститься такий самий вражаючи опис Божої сили і влади, який ви знайдете в будь-якому іншому місці Біблії. Бог ніколи не вибачався перед Йовом за те, що Йому забракло сили; Його словесні фуги про страусів, диких буйволів, хуртовини і сузір’я скоріше служать для того, аби підкреслити це.
Якщо Бог далеко не всесильний, тоді чому Він обрав найгіршу з усіх можливих ситуацій, де Його сила піддавалась найбільшим сумнівам, щоб похвалитися Своєю силою? Елі Візель дав дуже влучний коментар щодо Бога, змальованого рабином Кушнером: якщо Бог такий, то мені здається, що Він мав би звільнитися і поступитися місцем для когось більш компетентного.
Реакція, а не причина
Може промова Бога і вирішила Йовові питання, але вона не вирішила наші. (З усього вищесказаного, нам не зовсім зрозуміло, чому Йов почувався задоволеним на перший погляд ухильною відповіддю, але ж і ми ніколи не чули, як Бог говорить із бурі). Зрештою, саме Божа присутність наповнювала порожнечу. Але який урок застосований до решти нас, тих з нас, хто не має такого привілею чути голос Бога особисто?
На мій погляд, книга Йова підсилює той зразок поведінки, якого Ісус дотримувався в Луки 13 і Івана 9. Страждання включають в себе два основні питання: (1) причини – Чому я страждаю? Хто до цього причетний? і (2) реакції. Керуючись інстинктом, багато хто з нас хоче вияснити причину свого болю, перш ніж вирішить, як реагувати. Але Бог не дав Йову такого вибору. Він відволік його увагу від питання причини, звернувши її на питання реакції Йова.
Бог ніби розмежував дві сфери відповідальності. Він прийняв повну відповідальність за управління всесвітом, з усіма його супутніми проблемами. Для когось на зразок Йова, хто фокусувався на таких проблемах, Бог мав тільки одну пораду: «Припини скиглити. Ти навіть уявлення не маєш, про що говориш». Чи як про це каже Фредерік Бушнер: «Бог не пояснює. Він вибухає. Він запитує Йова, ким він себе вважає. Він каже, що намагатися пояснити ті речі, які хоче пояснити Йов, було б те ж саме, що намагатися пояснити теорію Ейнштейна примітивному молюску… Бог не відкриває Свого грандіозного задуму. Він відкриває Себе»[2].
Щодо Йова, то він міг хвилюватися тільки через одне: свою реакцію. Бог ніколи не пояснював первісну причину страждань Йова, а скерував його фокус на майбутнє. Якщо трагедія вже сталася – що ти тепер робитимеш? Пошук винуватого ні до чого його не привів би; йому потрібно було повправлятися у відповідальності щодо своєї реакції, в єдиній сфері, де він, а не Бог, мав повний контроль.
Біблійний приклад цього є настільки послідовним, що я мушу підкреслити, що важливе питання, з яким стикаються страждаючі Християни полягає не в тому, чи «Відповідальний за це Бог?», а в тому, «Як я маю реагувати тепер, коли трапилась ця страшна річ?» З тієї ж причини в цій книзі я відводжу свій основний фокус з теоретичних питань про страждання. Натомість я скерую увагу на особисті приклади реакції на біль реальних людей.
Зрештою, у Біблії проблема болю становить не таку філософську загадку, як випробування реакції людини і її вірності. Як висловився один пастор із Флориди, на ім’я Стівен Браун, вживши вираз, який не варто сприймати надто буквально: кожного разу коли не-Християнин хворіє на рак. Бог допускає, щоб на рак захворів хтось з Християн, щоб світ зміг побачити різницю.
Яку різницю? Чия реакція краща? Часто Біблія дає чітку, але зовсім не заспокійливу відповідь:
- «Майте, брати мої, повну радість, коли впадаєте в усілякі випробовування, знаючи, що досвідчення вашої віри дає терпеливість» (Якова 1:2-3).
- «Улюблені, не дивуйтесь огневі, що вам посилається на випробовування, немов би чужому випадку для вас. Але через те, що берете ви участь у Христових стражданнях, то тіштеся, щоб і в з’явленні слави Його раділи ви й звеселялись» (1 Петра 4:12-13).
- «Тіштеся з того, засмучені трохи тепер, якщо треба, всілякими випробовуваннями, щоб досвідчення вашої віри було дорогоцінніше за золото, яке гине, хоч і огнем випробовується, на похвалу, і честь, і славу при з’явленні Ісуса Христа» (1 Петра 1:6-7).
Один з найкращих проявів ідеального біблійного ставлення до страждань випливає з непорозуміння між Павлом і Християнами в Коринфі. У розпалі роздратування Павло пише їм листа, вдаючись до дуже сильних слів. Пригадуючи про це згодом, він пише: «Коли я й засмутив вас листом, то не каюся, хоч і каявся був, бо бачу, що той лист засмутив вас, хоч і часово. Я радію тепер не тому, що ви засмутились, а що ви засмутилися на покаяння, бо ви засмутились для Бога…» (2 Коринтян 7:8-9).
«Засмутились на покаяння» – ця коротка Павлова фраза служить точним підсумком ролі страждань. Вона ще раз підкреслює той наголос, який Біблія робить на реакції, а не на причині. Вона також пасує до уроку, який Ісус дає слухачам на основі двох трагічних подій Його днів (Луки 13): «Та коли не покаєтеся, то загинете всі так!»
[1] Гарольд Кушнер. Як з хорошими людьми стається щось погане. Нью-Йорк: Шоккен Букс, 1981. С. 43-44.
[2] Фредерік Бушнер. Прийняття бажаного за дійсне. Сан-Франциско: Харпер & Роу, 1973. С. 46.