Герман і Рома Росенблати
Цього похмурого зимового дня 1944 року був лютий мороз. Але він нічим не відрізнявся від будь-якого иншого дня в нацистському концтаборі. Я ходив туди і назад, намагаючись зігріти своє виснажене тіло. Тоді я був молодим хлопцем і страшенно голодним. Нормальна їжа здавалася сном. З кожним днем нас ставало менше. Я не бачив свого майбутнього і засмучувався щораз більше і більше.
Раптом я побачив, що щось рухається по полю по той бік подвійної колючої огорожі. На полі працювали сім’ї, а біля зовнішньої огорожі була дівчина. Я поспішив до внутрішньої частини огорожі, оглядаючись, чи не бачить наглядач.
Дівчина покинула роботу і подивилась на мене сумними очима, які немов говорили мені, що вона розуміє. Я запитав, чи немає в неї щось поїсти. Вона просунула руку в кишеню і витягла звідти червоне яблуко. Чудове блискуче червоне яблуко. Вона подивилась вліво і вправо, а тоді, радісно усміхнувшись, кинула мені його через дві огорожі. Я підняв його своїми тремтячими, обмороженими пальцями, а тоді швидко побіг геть. Якщо б наглядачі побачили, нас би обох застрелили.
Наступного дня мене знову манило до цього самого місця біля огорожі. Може, це безглуздо сподіватись, що вона прийде знову? Звичайно. Але я повернувся туди, вхопившись за свою тонесеньку нитку надії.
Вона прийшла. І знову принесла яблуко, перекинувши його мені, з тою самою приємною усмішкою. Цього разу я зловив його і підняв вгору, щоб вона побачила. Її очі виблискували. І вперше за багато років я відчув, що моє серце переповнили емоції.
Ми зустрічались так протягом семи місяців. Деколи ми обмінювались декількома словами. А инколи вона просто кидала яблуко. Але цей ангел з небес не просто годував мій шлунок. Вона годувала мою душу. І якимось чином я годував її.
Одного дня я почув жахливу новину: нас мали перевезти в инший табір. Наступного дня, коли я привітався з нею, моє серце розривалось від болю. Я ледь міг говорити. “Не принось мені яблуко завтра, – сказав я. – Мене відправляють в инший табір. Ми більше не побачимось”. Перш ніж втратити контроль, я розвернувся і втік. Мені було страшно оглядатись. Якщо б я це зробив, вона б побачила сльози, що котились по моєму обличчю.
Минуло багато місяців, а страхіття продовжувались. І лише спогад про дівчину живив мене. А потім одного дня жахіття скінчились. Війна закінчилась. Тих, що залишились живими, звільнили. Я втратив усе дороге мені, зокрема і сім’ю. Але в мене ще був спогад про дівчину, спогад, з яким я переїхав до Америки, щоб розпочати нове життя.
Роки минали. Був 1957 рік. Я жив у Нью-Йорку. Друг переконав мене піти на побачення наосліп з його подругою. Я неохоче погодився. Це було гарна жінка на ім’я Рома. Вона була емігранткою, так само як я, принаймні, у нас було щось спільне.
“А де ви були під час війни?” – запитала мене Рома обережно, так як і всі емігранти запитують один одного про це.
“Я був у концтаборі в Німеччині”, – відповів я.
Її погляд став віддаленим.
“Що сталось?” – запитав я.
“Я просто згадую дещо зі свого минулого, Германе, – пояснила Рома несподівано дуже ніжним голосом. – Розумієте, коли я була ще молодою дівчиною, я жила біля концтабору. Там був один хлопець, в’язень, і протягом певного періоду часу я відвідувала його. Я приносила йому яблука. Я перекидала яблуко через огорожі, і він був дуже щасливий”.
Рома важко зітхнула і продовжила: “Важко описати, що ми відчували один до одного, адже ми були надто молодими і обмінювались лише декількома словами, коли могли. Але можу сказати точно, там було багато любови. Думаю, його вбили, як і усіх инших. Але я не хочу навіть про це думати, тому намагаюсь згадувати лише ті місяці, коли ми були разом”.
У мене так швидко билось серце, що, здавалось, воно вибухне. Я подивився Ромі у вічі і запитав: “А цей хлопець сказав вам одного дня “Не приноси мені яблуко завтра. Мене відправляють в инший табір”.
“Так, – відповіла Рома тремтячим голосом. – Але ж, Германе, звідки ви це можете знати?”
Я взяв її руки у свої і сказав: “Тому що я був тим хлопцем, Ромо”.
Ми ще довго мовчали, не могли відвести очей один від одного, адже за очима була душа дорогого друга, якого ми колись так сильно любили і ніколи не переставали любити.
Тоді я заговорив: “Ромо, мене розлучили з тобою один раз, та я не хочу, щоб це повторилось ще раз. Зараз я вільний і хочу бути з тобою завжди. Дорога, ти вийдеш за мене?”
Я побачив той самий блиск, який у неї був колись. Вона відповіла: “Так, я вийду за тебе”. Ми обнялись. Це були обійми, яких ми прагнули так багато місяців, але між нами був колючий дріт. А зараз нам ніщо більше не заважатиме.
ЗАБІГАЮЧИ НАПЕРЕД…
Історія, яку ви щойно прочитали, мало схожа на правду. Але ми перевірили її і з’ясували, що все так і відбулось. Герман і Рома досі живуть у щасливому шлюбі. Завдяки опублікуванню їхньої історії та появі їх на телебаченні ця казка про надію серед жаху надихнула тисячі сердець.
Чи може хто-небудь з нас жити без надії? Думаю, ні. Без надії в нас немає причин підніматись з ліжка вранці… немає стимулу виконувати наші щоденні завдання вдома, на роботі, в церкві… немає бажання боротись із силою-силенною проблем у цьому світі. Без надії життя немає значення.
Як християни ми завжди маємо надію. Ісус Христос є нашим захисником, другом, повірником і порадником. У нас є зарезервоване місце на небесах, що обіцяє нам неймовірну радість. Ось що нам додає витривалости, терплячости і стимулу, щоб прославляти нашого Творця в цей недосконалий час. У наступні дні ми розмовлятимемо про те, як надія може зміцнити наш шлюб.
Іван каже нам: “Хто вірує в Сина, той має вічне життя” (Ів. 3:36). Чи можете ви уявити більше джерело надії?
Джеймс Добсон